Певно, для багатьох не секрет, що ми живемо в суспільстві обов’язкових гетеросексуальності та батьківства, в суспільстві, де ролі, моделі поведінки і життєві цілі людей чітко прописані та контролюються. Будь-які відхилення від цих «норм» засуджуються чи навіть караються різними способами.
Представники та представниці ЛГБТ спільноти так чи інакше не вписуються в домінуюче розуміння норми, намагаються вбудуватися в певну систему цінностей чи підважують існуючий порядок.
Спілкуючись з гомофобами різного штибу, але з якими розмова все ж відбувається, в певний момент стикаєшся за аргументом, що у гомосексуальних людей не буває дітей. Не зважаючи на те, що існує багато життєвих ситуацій, в яких людина може стати батьком/матір’ю, як ось, наприклад, всиновлення/вдочеріння, під батьківством/материнством, за замовчуванням, мається на увазі біологічний шлях передачі генетичного матеріалу.
Наявність дитини, як і сталих, моногамних стосунків, є неабияким нормалізуючим фактором для представників/представниць ЛГБТ спільноти. Можна зрозуміти бажання мати своїх, кровних дітей, це бажання, як і багато іншого, давно конструюється і вже є невід’ємними складовими соціальної людини.
Певно, саме ідея генетично спільної дитини в одностатевому партнерстві підштовхнула вчених досліджувати і шукати шляхи досягнення бажаного. Навіть є якісь досягнення і за 5-7 років прогнозують можливість зі звичайних клітин створювати яйцеклітини і сперматозоїди.
Можна припустити, що етичність цієї процедури мало відрізнається від екстракорпорального запліднення.
Чи може це стати альтернативою законодавчо недоступному опікунству? Навряд. Ця процедура, як і екстракорпоральне запліднення, певно, буде дорогою, якщо не в рази дорожчою і недоступною для більшості охочих.
Дивує і турбує не це, а те, що бажання мати дитину зі своїм, батьківським/материнським генетичним матеріалом аж ніяк не сприяє деконструкції патріархального гетерономативного режиму, підтримуваного ідеєю, що саме генетика формує особистість людини, владного режиму через який ЛГБТ люди залишаються за межею повноцінності.
Я захоплююсь науковими досягненнями. Але мені видається егоїстичним та ксенофобним переконання, що свій власний генетичний матеріал є принципово краще генетичного матеріалу інших людей. Краще поборотися за можливіть опікунства без прив’язки до статі, гендеру, сексуальної орієнтації чи сімейного стану опікуна/опікунки.
Максим Рачковський
У принципі, генетичний матеріял одної людини може бути ліпшим, ніж іншої. Наприклад, якщо відомо про спадкові хвороби. Якщо я впевнений у своєму здоров’ї, то бажано, щоб народжувалися рідні діти — це не егоїзм, це в інтересах дитини та суспільства. Якщо ж я знаю, що маю спадкові хвороби, але все одно хочу появи рідних дітей, це може бути нарцисизм, дурість, але ж не еґоїзм.