Кохані, яких ми боїмося

Ксенія Чубук

Наприкінці червня український інтернет мерехтів новиною про те, як прикордонник підкинув нареченій наркотики, щоб отримати «оригінальну» й несподівану пропозицію руки та серця. Неважливо, як їх звати, звідки вони. Такі новини нагадують про те, що ще для багатьох людей межа між романтикою та насиллям надто розмита.

Дуже поширеним є кліше щодо того, що навіть односторонні почуття зі сторони чоловіків мають автоматично стати взаємними, а далі — цілий список варіантів. Тому що він порядний хлопець, тому що його кандидатуру порадили батьки й якось соромно дискутувати про їх вибір, бо вони тиснуть авторитетом. Тому що він вже витратив стільки грошей на подарунки, тому що він буде гарним батьком, бо так весело бавиться зі своєю племінницею. Й за цим ланцюжком соціальних «тому» втрачається, затирається головне: а чого хоче сама дівчина?

Вона може не мати життєвого досвіду, щоб дати тактичну відмову. Може боятися відмовити. Боятися розчарувати тих самих батьків, з котрими вона знаходиться у токсичних, співзалежних відносинах. Якби мені в юності потрапив текст, що мати конкретні й високі вимоги до партнера чи патрнерки — нормально, то, мабуть, не було б багатьох трагічних подій у моєму житті. Ні епізодів з побиттям, ні епізодів з психологічним насильством, яке чинилося місяцями.

Саме багатовікове нашарування патріархальних стереотипів часто стає пасткою для тинейджерки. Дивіться: тривалий час у культурі та побуті культивується ідея чоловіка, який настільки цінний, що треба покласти весь свій емоційний ресурс йому під ноги та підпорядкувати життя побутовому обслуговуванню повнолітнього чоловіка. З цієї токсичної ідеї беруть початок і інші «народні мудрості» на кшталт: треба раніше вступати у романтичні чи сексуальні відносини, виходити заміж, бо після 20 (25, 30, 35 років — в залежності від того, місто це чи село) жінка начебто падає у яму, на дні якої вона нікому не потрібна.

В купі текстів чоловіки дорікають жінкам начебто через якусь унікальну меркантильність. Але знову-таки втрачається точка відліку. Є персона, яка хочу зробити іншій персоні приємно й робить презент. При цьому з точки зору патріархального чоловіка певна кількість презентів є гарантією того, що в обмін на подарунки йому зобов’язані надати секс по першій вимозі. Й неодмінно, не отримавши бажане, треба побігти винуватити жінку, бо його уявлення про шляхи отримання сексу не спрацювали. Так, й важливо проговорювати, що від подарунків відмовлятися не соромно. Тут орієнтуватися треба не на одвічне «що скажуть люди», а на власні самопочуття. З цієї області патріархальних знань береться могутня ідея такого явища як «френдзона». Тобто чоловік завідомо береться залицятися або до жінки у відносинах, або такої, яка прямо каже, що, мовляв, ти мені друг. Але через токсичну маскулінність, яка втілюється у настанові «добивайся її, вона неодмінно здасться й стане твоєю» чоловіки «не чують», ігнорують прямі відмови, вважаючи їх формою залицяння. Далі — тільки відверте сталкерство (вистежування у реальному житті та соцмережах, нав’язлива купа повідомлень, тощо).

Те, що для когось «50 романтичних смс/листів на день», для якоїсь дівчини — привід змінити номер, електронну скриньку, вдягати взуття без підборів, щоб у разі нападу рятуватися, біжучи. 50 смс не виглядають такими романтичними у країні, де нема такого поняття як «охоронний ордер».

Гендерные квоты: в защиту от огульной критики

Яков Яковенко

gender equal opportunity or representation
Идея женских квот безусловно заслуживает критики и она звучит в том числе со стороны анархо-феминизма.

Однако намного чаще можно услышать критику женских квот со стороны противников феминизма. Ссылка на квоты служит универсальным доказательством тайного стремления женщин господствовать и двойных стандартов всякого феминизма.

Очевидно, одно и то же явление, проект или идею можно критиковать с разных, даже прямо противоположных позиций. Например освобождение рабов в Соединенных Штатах девятнадцатого века можно критиковать уже во 2-й половине ХХ века как с позиций борцов за гражданские права, так и с позиции сторонников рабства.

Повторяю, идею женских квот есть за что критиковать, но стоит также сказать нечто в защиту этой идеи от несправедливой критики. Continue reading “Гендерные квоты: в защиту от огульной критики”

Анархо-барыни, или Феномен имперского феминизма

Елена Георгиевская

Многие считают феминизм левым, горизонтальным движением, забывая о праволиберальном феминизме — борьбе за право одних женщин эксплуатировать других. Но и в леволибертарном феминизме есть свои барыни.

В нулевые годы, задолго до появления фемпабликов «Вконтакте», русско- и украиноязычный феминизм развивался в ЖЖ, где время от времени появлялись нотации барынь-просветительниц — обычно эмигранток, уроженок Москвы, Риги или Харькова. Такая эмигрантка вальяжно просвещала постсоветских дикарей, и, даже когда она была отчасти права, от её интонации некоторым хотелось надеть маску старшеклассницы и поступить в духе «назло маме отморожу уши». Встречались и мистификаторки, чьи личности до сих пор под вопросом. Эти жили в России, рассказывали противоречивые вещи о своём иностранном происхождении, бесконечно прокалываясь на мелочах; вещали о генетическом рабстве россиян и вырождении русских — а также, в целом, славянских — мужчин.

Сейчас нишу барыни-просветительницы на русскоязычном пространстве занимает жительница Мадрида, женщина средних лет, известная под псевдонимом Accion Positiva. Но это, образно выражаясь, барыня-нувориш, не боящаяся самых низких вульгаризмов. Трудно недооценить силу её трансфобной и лесбофобной пропаганды, не говоря уже о сознательной профанации академического феминизма — чего стоит только популяризация ошибочных формулировок «парадигма отцов» и «парадигма сыновей». Однако эта дама, по крайней мере, не обирает свою паству: у неё есть альтернативные источники дохода.

А вот барыня, ещё не покинувшая постсоветское пространство и собирающая подати. Многие годами её жалели и старались не обижать: ведь она занимается уличным активизмом. Правда, именуя себя радикальной анархисткой, ограничивается пикетами возле закрытых заведений. Вечно сочувствовать пассивно-агрессивной персоне, увы, нельзя, и многие не выдержали.

Дальнейшая информация почерпнута из открытых источников, включая записи самой фигурантки, либо уже давно известна активист_кам. Continue reading “Анархо-барыни, или Феномен имперского феминизма”

Принц на белом коне должен сдохнуть

Ксения Чубук

flynn-and-maximus-3

Принц на белом коне должен сдохнуть и разложиться, не затронув гниением неповинного коня. Раз в некоторое время я усаживаюсь и смотрю всякие слёзовыжимательные мелодрамы про девочку-дурочку, которая ищет Его. Я плююсь, тошно так, что противорвотным хочется закинуться. Но у меня есть определённая цель. Хочу вылавливать вредоносные шаблоны там, где они плавают на самой поверхности. Когда принимаешь яд осмысленно в нужной дозировке, он становится прекрасным противоядием. Моё нутро не религиозно, из меня уже не получится классическая жёнушка “по домострою” или поклонница Валяевой в длинной юбке без трусов.

Так почему же принц должен сдохнуть? А потому что принц охуел. Десятки тренингов на тему “как бы так отсосать и какие чулки надеть, чтобы муж/любовник стал миллионером?” Слушайте, а где тренинги “как женщине стать миллионеркой?” на фоне стеклянного потолка, неравенства зарплат и всяких-прочих хлопков по заднице от начальства, которые мужчинам не грозят. Зачем мне инвестировать в кого-то, если я могу растить и лелеять себя? Принц охуел. Он выложил принцессе ноги на спину, пока та сгорбилась для сбора плодов семейной жизни — носков по углам. Её придавило готовкой, второй сменой работ в виде воспитания детей, пока принц в офисе подписывал с драконами пакты о ненападении. Он купил ей чудесный подарок — зеркало, которое говорило: “Ты на свете всех страшнее!” Ведь он так заботился, так боялся, чтобы принцесса не разожралась, чтобы оставалась достаточно слабой, чтобы заехать по голове во время домашнего насилия, но достаточно сильной, чтобы убирать отходы жизнедеятельности его, его дружков после попойки и коня заодно.

Я хочу видеть бритую налысо, сильную, улыбчивую принцессу с двуручником во главе своего королевства. Сначала хотя бы внутри себя, а потом уже и снаружи. А охуевший принц должен сдохнуть.

Покидая транс-эксклюзивный феминизм

Елена Георгиевская

904775_447448862005426_1815242179_o

TERF часто говорят, что интерсекциональный феминизм — синоним либерального, что интерсекционалистки не знают «феминистской матчасти», не интересуются реальным нарушением женских прав и зацикливаются на помощи мужчинам, под которыми оппонентки также подразумевают MTF. Что характерно, одна из обвинительниц пишет в ЖЖ-сообществе Feminism: «не существует запрета на профессию мужчинам, для женщин запрещены сколько там 257 в россии, порядка 300 в украине и 400 в беларуси» 1, — демонстрируя весьма приблизительные знания о трудовой дискриминации женщин (реальные цифры — 456 и 900, а не 257 и 300), зато случаи насилия транс-женщин против цис-женщин эта киберактивистка почему-то запоминает лучше. И не она одна. Я уже писала в статье «“Трансгендеризм“ как новый сионский протокол» 2, что не слишком актуальная для постСССР проблема коммуникации между цис- и транс-женщинами в последние годы раздувается TERF до вселенских масштабов, и это не может не беспокоить. Однако я сама когда-то была TERF. Continue reading “Покидая транс-эксклюзивный феминизм”

Стигматизація чайлдфрі-жінок у сучасному українському суспільстві

Ксенія Чубук, журналістка, феміністка, громадська активістка

35d457426d94b686a1652191392635c6Чайлдфрі є людиною, яка добровільно відмовляється мати дітей. Здавалося б, така позиція нікому не шкодить, не є агресивною ідеологією чи деструктивним культом. Таку жінку ніяк не виділиш у натовпі. Така жінка може приховувати свою позицію через страх бути незрозумілою батьками, партнером або партнеркою, оточенням або колегами. Не будемо забувати, що в умовах патріархального суспільства ми спостерігаємо таке явище як репродуктивний примус, який виявляється у тому, що оточення жінки починає моральний тиск з приводу того, що жінці треба народжувати.Відкрито визнати, що я чайлдфрі для мене стало можливим у віці 20 років. Мої батьки були лояльними до мого вибору, чого не можна сказати про оточуюче середовище. Зараз мені 26 й я можу підсумувати свій досвід життя як відкрита чайлдфрі-жінка й класифікувати форми репродуктивного насилля щодо добровільно бездітних жінок: Continue reading “Стигматизація чайлдфрі-жінок у сучасному українському суспільстві”

Вернём себе дорогу

О женском автостопе написано уже немало: например, на сайте http://two-hitchhikers.ru в 2014 году выложена подборка книг и статей на эту тему 1. Тем не менее, многие жители бывшего СССР транслируют предрассудки об этом способе передвижения.

«Женский? Одиночный? Автостоп? В России? — пишет комментатор на irk.ru. — Не смешите, у нас такие расстояния и нравы, что про безопасность можно не заикаться… В Европе хорошо, там кругом камеры, патрульные, которые пытаются разобраться в чем-то непонятном, а не игнорировать, как у нас, в конце-концов там и расстояния между населенными пунктами не такие большие, диких мест почти нет… Я хоть и парень, но автостопом тоже не рискну ехать дальше области, а на машине — пожалуйста» 2.

Недавно проблемой автостопа озаботилась группа русскоязычных TERF, известных трансфобией, попытками демонизировать феминистский оффлайн-активизм и резкими высказываниями об интерсекционалистках 3. Continue reading “Вернём себе дорогу”

«Трансгендеризм» как новый сионский протокол: немного о TERF

Недавно я услышала в автобусе объявление, приуроченное бог знает к чему – вроде бы, до Восьмого марта далеко: «Дорогие девушки! Помните, что вы не только украшение дороги, но и отвечаете за ситуацию на ней. Будьте внимательны за рулём. Ваша госавтоинспекция». И это в области, где, согласно статистике, около 70% ДТП происходит по вине мужчин и где мне за семь лет не пришлось увидеть ни одной аварии с участием женщин.

Что мне напомнила эта ситуация? Я, увлекающаяся фитнесом с самой ранней юности, не встречала в раздевалках ни одной транс*женщины, но последнее время то и дело слышу от транс-эксклюзивных феминисток, что MTF оккупируют спортзалы, чтобы насиловать всё живое. Налицо перекладывание вины с привилегированной группы на миноритарную: в первом случае – на женщин, во втором – на транс*людей.

Одна известная в узких кругах русскоязычная TERF-группа состоит, в основном, из эмигранток, не имеющих образования в области гендерных исследований, но претендует на «академический феминизм» (при этом часть «академической терминологии» почему-то составляют мизогинные оскорбления вроде «длясебяка-самовыражака» и «сасайка»). Очевидно, что осуществляемая данной группой трансфобная пропаганда рассчитана на далёких от реального академического дискурса женщин, не имеющих ресурсов для расширения кругозора в области ГИ. Исследовательницы воспринимают сетевое сообщество TERF как маргинальное пространство либо не знают о нём вовсе, поэтому не анализируют их тексты. Но, к сожалению, сообщество приобретает популярность, «помогая» юным девушкам каскадировать агрессию в адрес других миноритариев. Continue reading “«Трансгендеризм» как новый сионский протокол: немного о TERF”

Стоунволл, Майдан и другие звери

После мировой премьеры фильма о борьбе ЛГБТ-людей США за свои права мы (украинская и российская бисексуалки, Анна Гриценко и Анна Керман соответственно) решили поговорить о… допустим, о революции. О народном, если угодно, бунте. И вот что из этого вышло. Continue reading “Стоунволл, Майдан и другие звери”

Генетичний матеріал понад усе

ecoПевно, для багатьох не секрет, що ми живемо в суспільстві обов’язкових гетеросексуальності та батьківства, в суспільстві, де ролі, моделі поведінки і життєві цілі людей чітко прописані та контролюються. Будь-які відхилення від цих «норм» засуджуються чи навіть караються різними способами.

Представники та представниці ЛГБТ спільноти так чи інакше не вписуються в домінуюче розуміння норми, намагаються вбудуватися в певну систему цінностей чи підважують існуючий порядок.

Спілкуючись з гомофобами різного штибу, але з якими розмова все ж відбувається, в певний момент стикаєшся за аргументом, що у гомосексуальних людей не буває дітей. Не зважаючи на те, що існує багато життєвих ситуацій, в яких людина може стати батьком/матір’ю, як ось, наприклад, всиновлення/вдочеріння, під батьківством/материнством, за замовчуванням, мається на увазі біологічний шлях передачі генетичного матеріалу.

Наявність дитини, як і сталих, моногамних стосунків, є неабияким нормалізуючим фактором для представників/представниць ЛГБТ спільноти. Можна зрозуміти бажання мати своїх, кровних дітей, це бажання, як і багато іншого, давно конструюється і вже є невід’ємними складовими соціальної людини.

Певно, саме ідея генетично спільної дитини в одностатевому партнерстві підштовхнула вчених досліджувати і шукати шляхи досягнення бажаного. Навіть є якісь досягнення і за 5-7 років прогнозують можливість зі звичайних клітин створювати яйцеклітини і сперматозоїди.

Можна припустити, що етичність цієї процедури мало відрізнається від екстракорпорального запліднення.

Чи може це стати альтернативою законодавчо недоступному опікунству? Навряд. Ця процедура, як і екстракорпоральне запліднення, певно, буде дорогою, якщо не в рази дорожчою і недоступною для більшості охочих.

Дивує і турбує не це, а те, що бажання мати дитину зі своїм, батьківським/материнським генетичним матеріалом аж ніяк не сприяє деконструкції патріархального гетерономативного режиму, підтримуваного ідеєю, що саме генетика формує особистість людини, владного режиму через який ЛГБТ люди залишаються за межею повноцінності.

Я захоплююсь науковими досягненнями. Але мені видається егоїстичним та ксенофобним переконання, що свій власний генетичний матеріал є принципово краще генетичного матеріалу інших людей. Краще поборотися за можливіть опікунства без прив’язки до статі, гендеру, сексуальної орієнтації чи сімейного стану опікуна/опікунки.

Максим Рачковський