Зарплатня проти хатньої праці

Сільвія Федерічі

fuck-housework

Вони називають це любов’ю. Ми називаємо це неоплачуваною працею.

Вони називають це фригідністю. Ми називаємо це абсентеїзмом.

Кожен викидень – це нещасний випадок на виробництві.

І гомосексуальність, і гетеросексуальність – це умови праці… але гомосексуальність – це робітничий контроль над виробництвом, а не кінець роботи.

Більше посмішок? Більше грошей. Ніщо так сильно не руйнує цілющі сили посмішки.

Неврози, самогубства, десексуалізація: професійні захворювання домогосподарок.

Часто труднощі та двозначності, які жінки висловлюють, обговорюючи зарплатню за хатню працю, походять від того, що її зводять до предмету, до пачки грошей, замість розглядати це як політичний підхід. Різниця між цими двома поглядами величезна. Розглядати зарплатню за хатню працю як предмет, а не підхід, означає відокремлювати кінцевий результат нашої боротьби від самої боротьби й губити її значення, що полягає в демістифікації та підриві ролі, до якої жінки були зведені в капіталістичному суспільстві.

Розглядаючи зарплатню за хатню працю так спрощено, ми запитуємо себе: що змінюють у нашому житті ще якісь додаткові гроші? Ми можемо навіть погодитися, що для багатьох жінок, котрі не мають жодного вибору, окрім хатньої праці та шлюбу, ці гроші справді можуть означати багато. Але для тих із нас, хто має інші варіанти вибору – фахову працю, освіченого чоловіка, комунальний спосіб життя, одностатеві стосунки чи поєднання кількох із цих варіантів – різниця зовсім не буде значною. Ми маємо, як видається, інші шляхи для досягнення економічної незалежності, і останнє, чого ми хочемо, – це здобути її, ідентифікуючись як домогосподарки, бо ця доля, і з цим ми всі погоджуємося, гірша за смерть. Проблема із цією позицією полягає в тому, що в нашій уяві ми завжди додаємо скількись грошей до нашого гидкого теперішнього життя, й питаємо: “То й що?” – із хибної передумови, що ми зрештою можемо дістати ці гроші, не змінивши революційним чином – у процесі боротьби за них – наші сімейні і соціальні відносини. Але якщо розглядат зарплатню за хатню працю як політичий підхід, ми побачимо, що боротьба за неї здійснить революцію в нашому житті та в нашій соціальній жіночій владі. Також зрозуміло, що якщо ми вважаємо, що не “потребуємо” цих грошей, то це тому, що ми прийняли конкретні форми проституції тіла та розуму, з яких отримуємо гроші, щоб приховати цю потребу. Як я спробую показати, зарплатня за хатню працю – це не просто революційний підхід, це єдиний революційний підхід із феміністичного погляду і, зрештою, для всього робітничого класу.

Робота любові

Важливо визнати, що, говорячи про хатню працю, ми говоримо не про таку саму працю, як інші, а про найпоширенішу маніпуляцію, найвитонченіше й найприхованіше насильство, яке капіталізм коли-небудь здійснював проти будь-якого сегменту робітничого класу. Це правда, що за капіталізму кожен робітник підпадає під маніпуляцію й експлуатацію, і його / її відношення до капіталу стає повністю прихованим. Зарплатня створює враження чесної угоди: ти працюєш і тотримуєш гроші, отже ти і твій бос рівні; тимчасом насправді зарплатня, замість оплачувати ту працю, яку ти робиш, приховує всю неоплачувану працю, що додається до прибутку. Але зарплатня як мінімум визнає, що ти працюєш, і ти можеш торгуватися й боротися за чи проти умов та обсягу цієї зарплатні, за чи проти умов та обсягу цієї праці. Мати зарплатню означає бути частиною соціального договору, і щодо цього значення немає сумнівів: ти працюєш не тому, що тобі це подобається, не тому, що це для тебе природно, а тому, що це єдина умова, за якої тобі дозволено жити. Але, хоч як експлуатований, ти не є цією роботою. Сьогодні ти листоноша, завтра ти таксист. Єдине, що важить – це скільки ти маєш роботи та скільки ти можеш отримати грошей за неї.

Але у випадку з хатньою працею ситуація якісно відрізняється. Відмінність полягає в тому, що хатню працю не просто накинуто на жінок, – її перетворено на природну властивість нашої жіночої фізіології й особистості, на внутрішню потребу, прагнення, що, ймовірно, походить із глибин нашої жіночої вдачі. Хатня праця мала перетворитися на природну властивість, замість бути визнаною як соціальний контракт, тому що від початку капіталістичної програми для жінок цій праці судилося бути неоплачуваною. Капітал мав переконати нас, що це природна, неминуча й навіть задовільна діяльність, щоби змусити нас прийняти нашу неоплачувану працю. Своєю чергою, неоплачуваність як умова хатньої праці стала найсильнішою зброєю для підкріплення загального переконання, що хатня праця не є працею, – запобігаючи таким чином жіночій боротьбі проти неї, окрім хіба що приватних кухонних і спальних сварок, які ціле суспільство одностайно висміює, тим самим ще більше знецінюючи протагоністку боротьби. До нас ставляться як до скиглійок, а не як до працівниць у боротьбі.

Проте наскільки природно бути домогосподаркою, видно з того, що потрібно щонайменше двадцять років соціалізації – щоденного навчання, котре здійснює неоплачувана матір – щоби підготувати жінку до цієї ролі, щоби переконати її, що діти та чоловік – це найкраще, на що вона може сподіватися в житті. І навіть так – успіх такий собі. Байдуже, наскільки добре ми підготовлені, мало яка жінка не почувається зрадженою, коли після весілля опиняється перед брудною раковиною. Багато з нас досі мають ілюзію, що ми одружуємося з любові. Багато з нас розуміють, що ми одружуємося заради грошей і безпеки; але час чітко сказати, що якщо любові чи грошей залучено обмаль, проте робота, що на нас чекає, неосяжна. Ось чому старші жінки завжди кажуть: “Насолоджуйся свободою, доки можеш, купуй зараз усе, що хочеш…” Але, на жаль, майже неможливо насолоджуватися якоюсь свободою, якщо від найперших днів життя тебе привчають бути слухняною, догодливою, залежною, а найбільше – готовою жертвувати собою й навіть отримувати від цього задоволення. Якщо тобі це не подобається, це твоя проблема, твоя невдача, твоя провина, твоя ненормальність.

Мусимо визнати, що капітал досяг значного успіху, приховуючи нашу працю. За рахунок жінок створено справжній шедевр. Відмовляючи хатній праці в оплаті та перетворюючи її на акт любові, капітал вбив одразу кількох зайців. По-перше, він отримав збіса багато роботи майже за так, і вжив заходів, щоб жінки, не те що не боролися проти цього, але й прагнули цієї праці як найліпшої речі в житті (магічні слова: “Так, люба, ти справжня жінка”). Водночас капітал дисциплінував також і робітника-чоловіка, зробивши його дружину залежною від його праці й зарплатні, та впіймав його в пастку цієї дисципліни, давши йому служницю після того, як він сам так багато послужив на підприємстві чи в офісі. Фактично наша жіноча роль – бути неоплачуваними, але щасливими, і передусім люблячими, служницями “робітничого класу”, тієї страти пролетаріату, якій капітал був змушений дати більше соціальної влади. Подібно до того, як бог створив Єву для задоволення Адама, капітал створив домогосподарку, щоб фізично, емоційно й сексуально обслуговувати робітника-чоловіка: виховувати його дітей, прати йому шкарпетки, лагодити його его, коли воно кришиться від роботи та соціальних відносин (які є відносинами самотності), котрі капітал зарезервував під нього. Саме ця конкретна комбінація фізичних, емоційних і сексуальних послуг, включена в роль, яку жінка мусить виконувати для капіталу, створює специфічний характер цієї служниці, якою є домогосподарка, що робить її працю такою обтяжливою й водночас невидимою. Не випадково більшість чоловіків починають думати про одруження, щойно здобувши свою першу роботу. Це не лише тому, що вони можуть собі це дозволити, але й тому, що мати вдома когось, хто про тебе дбає, – це єдиний спосіб не збожеволіти після дня, проведеного за лінією конвеєра чи за офісним столом. Кожна жінка знає: це те, що вона має робити, щоби бути справжньою жінкою й мати “успішний” шлюб. І при цьому, що бідніша родина, то більшим є жіноче рабство, і не лише через грошову ситуацію. Фактично капітал веде подвійну політику, одну для середнього класу й іншу для пролетарської родини. Не випадково найнаївніший мачизм подибуємо в родинах робітничого класу: чим більше ударів отримує чоловік на роботі, тим більше його жінка навчена їх поглинати, тим більше йому можна відновлювати своє его за її рахунок. Ти б’єш дружину і зливаєш на неї свій гнів тоді, коли розлютився чи перевтомився на роботі, або ж коли зазнав поразки в боротьбі (ходити на підприємство – це вже поразка). Що більше чоловік служить і підкоряється, то більше й підкоряє собі. Дім чоловіка – його фортеця… а його дружина має навчитися мовчки перечекати, доки він не в гуморі, зібрати його докупи, коли він зламаний і лається на весь світ, відгортатися в ліжку, коли він каже: “Я сьогодні дуже втомився”, – чи коли робить все так швидко, що, як казала одна жінка, міг би й у майонезну банку. (Жінки завжди знаходили способи опиратися чи давати відкоша, але завжди ізольовано та приватно. Проблема, отже, полягає в тому, як винести цю боротьбу з кухонь і спалень на вулицю).

Облуда під назвою “любов” і “шлюб” має вплив на нас усіх, навіть якщо ми не одружені, оскільки відтоді, як хатня праця була повністю натуралізована та прив’язана до статі, відтоді, як вона стала атрибутом жіночності, усіх нас як жінок характеризують через неї. Якщо робити певні речі природно, то від усіх жінок очікують, що вони їх робитимуть, і їм це навіть подобатиметься – навіть тим жінкам, котрі, завдяки своєму соціальному становищу можуть уникнути деякої чи більшої частини цієї роботи (їхні чоловіки можуть дозволити собі служниць, психотерапевтів та інші форми відпочинку й дозвілля). Ми можемо не служити одному чоловікові, але ми всі перебуваємо у відносинах обслуговування з усім чоловічим світом. Ось чому бути названим жінкою – така образлива та принизлива річ. (“Посміхнися, мила, що з тобою?” – запитання, яке кожен чоловік має право тобі поставити, байдуже, чи він твій чоловік, контролер, що перевіряє в тебе квиток, чи твій начальник.)

Революційний підхід

Починаючи із цього аналізу, ми можемо побачити революційні наслідки вимоги зарплатні за хатню працю. Це вимога, на якій закінчується наша природа й починається наша боротьба, тому що просто вимагати зарплатню за хатню працю означає заперечувати цю роботу як вияв нашої природи, а отже – заперечувати саме цю жіночу роль, яку вигадав для нас капітал.

Прохання зарплатні за хатню працю саме по собі поставить під сумнів очікування, які має щодо нас суспільство, оскільки ці очікування – суть нашої соціалізації – походять від нашого безоплатного становища вдома. У цьому сенсі абсурдно порівнювати боротьбу жінок за зарплатню з боротьбою робітників-чоловіків за вищі зарплатні. Оплачуваний працівник у боротьбі за більші зарплатні кидає виклик своїй соціальній ролі, але залишається в її рамках. Коли ми боремося за зарплатню, ми недвозначно й безпосередньо боремося проти своєї соціальної ролі. Подібним чином існує якісна різниця між боротьбою оплачуваного працівника й боротьбою раба за зарплатню проти свого рабства. Слід, щоправда, розуміти, що, коли ми боремося за зарплату, ми не боремося за входження до капіталістичних відносин, оскільки ми ніколи й не були поза ними. Ми боремося за злам планів капіталу на жінок, що є невідмінною складовою того розпланованого поділу праці й соціальної влади в межах робітничого класу, завдяки якому капітал здатний підтримувати свою владу. Зарплатні за хатню працю, таким чином, – це революційна вимога не тому, що сама собою руйнує капітал, а тому, що атакує капітал і змушує його переструктурувати соціальні відносини на засадах, сприятливіших для нас і, як наслідок, сприятливіших для єдності класу. Насправді вимога зарплатні за хатню працю не означає, що якщо нам платитимуть, то її виконуватимемо. Це означає повністю протилежне. Сказати, що ми хочемо грошей за хатню працю, – це зробити перший крок до відмови її виконувати, оскільки вимога зарплатні робить нашу працю видимою, а це є найнезаміннішою умовою, щоби почати боротися проти неї, одночасно в її безпосередній формі хатньої праці та в підступнішій формі жіночності.

Супроти будь-яких звинувачень в “економізмі” слід пам’ятати, що гроші – це капітал, тобто влада керувати працею. Тому повернути собі гроші, що є плодом нашої праці – праці наших матерів і бабусь – водночас означає підірвати владу капіталу керувати нашою примусовою працею. І ми не повинні сумніватися у здатності зарплатні демістифікувати нашу жіночність та унаочнити нашу працю – нашу жіночність як працю – оскільки брак зарплатні так сильно сформував цю роль і приховав нашу працю. Вимога зарплатні за хатню працю – це унаочнення того, що наші думки, тіло й емоції всі було викривлено під певну функцію, у певну функцію, а потім кинуто нам назад як модель, якій ми всі маємо відповідати, якщо хочемо бути прийнятими в цьому суспільстві як жінки.

Сказати, що ми хочемо зарплатню за хатню працю, означає розкрити той факт, що хатня праця – це вже гроші для капіталу, що капітал уже робив і робить гроші з того, як ми готуємо їжу, посміхаємося, кохаємося. Водночас зарплатня показує, що ми готували їжу, посміхалися, кохалися роками не тому, що це було нам легше, ніж іншим, а тому, що ми не мали вибору. У нас перекривлені від надмірних посмішок обличчя, наші почуття загубилися в такій кількості любові, наша надмірна сексуалізація залишила нас зовсім позбавленими сексуальності.

Зарплатні за хатню працю – це тільки початок, але суть зрозуміла: відтепер нам мусять платити, бо ми як жінки нічого нікому більше не гарантуємо. Ми хочемо називати працю працею, так що зрештою ми можемо знову віднайти любов і створити собі сексуальність, якої ми ніколи не знали. І з погляду праці ми можемо просити не одну зарплатню, а багато зарплат, оскільки нас змушують до багатьох робіт водночас. Ми економки, повії, няньки, психотерапевтки, це і є суть “героїчної” дружини, яку вшановують на “день матері”. Ми кажемо: годі вшановувати нашу експлуатацію, наш очікуваний героїзм. Відтепер ми хочемо грошей за кожну його мить, щоб відмовитися від нього спочатку частково, а згодом і повністю. Відповідно, ніщо не може бути ефективнішим, ніж показати, що наші жіночі чесноти мають вимірювану грошову цінність: до сьогодні – лише для капіталу, збільшену настільки, наскільки ми були переможені; відтепер – проти капіталу і для нас – настільки, наскільки ми організуємо свою владу.

Боротьба за соціальні служби

Це найрадикальніший підхід, який ми можемо взяти на озброєння, бо хоч ми й можемо просити всього: дитсадків, рівної оплати праці, безкоштовних пралень – ми ніколи не досягнемо жодних реальних змін, доки не поставимо під сумнів самі корені нашої жіночої ролі. Наша боротьба за соціальні служби, тобто за ліпші умови праці, завжди розчаровуватиме, якщо ми від самого початку не встановимо, що наша праця – це праця. Якщо ми не боротимемося проти її тотальності, ми ніколи не здобудемо перемог у кожному окремому з її вимірів. Ми програватимемо боротьбу за безкоштовні пральні, доки не почнемо боротися проти того, що ми можемо любити лише ціною нескінченної роботи, що день за днем калічить нам тіла, сексуальність, соціальні відносини, доки не уникнемо шантажу, коли наша потреба давати й отримувати емоційне тепло обертається проти нас як робочий обов’язок, через який ми постійно ображаємося на чоловіків, дітей та подруг і почуваємося винними за цю образу. Друга робота не змінить цієї ролі – роки жіночої праці поза домом і досі це засвідчують. Хай куди б ми повернули, ми бачимо, що роботи, які виконують жінки, – це просто розширення стану домогосподарки у всіх його виявах. Тобто ми не лише стаємо няньками, економками, вчительками, секретарками – всіма тими функціями, які ми навчилися виконувати вдома – але й перебуваємо в тій самій пастці, що перешкоджає нашій домашній боротьбі: ізоляція, факт, що від нас залежать життя інших людей, або неможливість побачити, де наша праця починається й закінчується, де закінчується наша робота й починаються наші бажання. Принести начальнику каву й потеревенити з ним про його подружні проблеми – це робота секретарки чи особиста послуга? Вимушена тривога за наш зовнішній вигляд на роботі – це умови праці чи наслідок жіночого марнославства? (Донедавна стюардеси цивільної авіації у США періодично зважувалися й мусили постійно перебувати на дієті – знайомі всім жінкам тортури – під страхом звільнення.) Як часто кажуть – коли потреби ринку оплачуваної праці вимагають її присутності: “Жінка може зробити будь-що, не втрачаючи жіночності”, – що попросту означає, що хай що ти робиш – ти однаково піхва.

Що ж до пропозиції соціалізувати й колективізувати хатню працю, то достатньо навести кілька прикладів, щоб відмежувати ці альтернативи від нашого підходу. Одна річ – створити бажаний дитсадок і вимагати, щоб його утримувала Держава. Зовсім інша річ – передати дітей Державі й попрохати Державу їх контролювати, дисциплінувати, вчити їх шанувати американський прапор не п’ять годин, а п’ятнадцять чи двадцять чотири. Одна річ – організувати в комунальний спосіб наше бажане харчування (самотужки, групами і т. ін.) і просити Державу це оплатити, і зовсім протилежне – просити Державу організувати наше харчування. У першому випадку ми зберігаємо контроль над нашим життям, у другому ми розширюємо Державний контроль над нами.

Боротьба проти хатньої праці

Дехто із жінок каже: як зарплатня за хатню працю змінить ставлення наших чоловіків до нас? Чи наші чоловіки не будуть чекати від нас того самого обслуговування та ще й більше, якщо нам за це платитимуть? Але такі жінки не розуміють, що від нас можуть очікувати так багато саме тому, що нам не платять за нашу працю, тому що вважають за належне, що це “жіноча справа”, яка не коштує нам особливих зусиль. Чоловіки можуть приймати наші послуги й отримувати від цього задоволення, оскільки вони заздалегідь знають, що хатня праця для нас легка, що нам вона подобається, бо ми виконуємо її в обмін на їхню любов. Вони насправді очікують від нас вдячності, адже одружившись чи почавши жити з нами, вони дали нам можливість виразити в собі жінку (тобто обслуговувати їх): “Тобі пощастило знайти такого чоловіка, як я”. Лише тоді, коли чоловіки бачитимуть нашу працю як працю – нашу любов як працю – і, найважливіше, нашу рішучість відмовитися від обох, вони змінять ставлення до нас. Коли сотні й тисячі жінок вийдуть на вулиці, кажучи, що це нескінченне прибирання, постійна емоційна доступність, секс на вимогу під страхом втратити роботу – це тяжка й ненависна праця, котра марнує життя, тоді вони злякаються і почуватимуться невпевнено як чоловіки.

Але це найкраще, що може статися, з їхнього власного погляду, тому що, демонструючи спосіб, у який капітал тримає нас відокремленими одне від одного (капітал достатньо дисциплінував їх нами і нас ними – одне проти одного), ми – їхні милиці, їхні рабині, їхні кайдани – відкриваємо шлях до їхнього визволення. У цьому сенсі зарплатні за хатню працю будуть ефективнішими в освітньому плані, ніж намагання довести, що ми можемо працювати так само добре, як і вони, що ми можемо виконувати ту саму роботу. Ми залишаємо це цінне завдання “кар’єристці”, жінці, котра покидає своє пригноблене становище не завдяки силі єдності й боротьби, а завдяки силі пана, силу пригноблювати – зазвичай інших жінок. І ми не доводитимемо, що можемо пробити “скляну стелю синіх комірців”. Багато з нас пробили цю стелю вже давно й виявили, що комбінезон дає не більше влади, ніж фартух; можливо, навіть і менше, бо тепер ми змушені носити обидва й маємо менше часу та сил боротися проти них. Що ми маємо доводити – так це нашу здатність демонструвати те, що ми вже робимо, та те, що з нами робить капітал, і нашу силу в боротьбі проти нього.

На жаль, багато жінок – переважно самотніх – бояться перспективи зарплатні за хатню працю, тому що бояться бодай на секунду ідентифікувати себе з домогосподаркою. Вони знають, що це найбезсиліша позиція в суспільстві, і тому вони не хочуть усвідомлювати, що вони також домогосподарки. У цьому й полягає їхня слабкість, та слабкість, яку підтримує та зберігає брак самоідентифікації.

Ми хочемо й маємо проголосити, що ми всі домогосподарки, ми всі повії і ми всі – гомосексуалки, бо доки ми не визнаємо нашого рабства, ми не визнаємо й нашої боротьби проти нього, бо доки ми вважаємо себе чимось кращими, чимось відмінними від домогосподарки, ми приймаємо логіку хазяїна, логіку розділення, і для нас це – логіка рабства. Ми всі – домогосподарки, тому що, байдуже, де ми є, від нас завжди очікують більше праці, більше страху висовувати вимоги, і менше тиску на них щодо грошей, оскільки, на щастя, ми думаємо про щось інше, про того наявного чи майбутнього чоловіка, який “про нас подбає”.

І ми також дуримо себе, що можемо уникнути хатньої праці. Але скільки з нас, попри працю поза домом, уникли її? І чи можемо ми насправді так просто відкинути ідею життя з чоловіком? Що, як ми втратимо роботу? Як щодо старіння та втрати навіть тієї мінімальної влади, яку нам сьогодні дають молодість (продуктивність) і привабливість (жіноча продуктивність)? Як щодо дітей? Чи ми колись пошкодуємо, що вибрали їх не мати, що навіть не змогли насправді поставити це питання? Чи можемо ми дозволити собі одностатеві стосунки? Чи готові ми платити можливу ціну – ізоляцію й виключення? Але чи можемо ми насправді дозволити собі стосунки з чоловіками?

Питання ось яке: чому це наші єдині альтернативи, і яка боротьба може вивести нас за їх межі?

Нью-Йорк, весна 1974 року

Публікація Power of Women Collective and Falling Wall Press, 1975.

This entry was posted in Переклади and tagged , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply