Author: Radio Westin

Певно, для багатьох не секрет, що ми живемо в суспільстві обов’язкових гетеросексуальності та батьківства, в суспільстві, де ролі, моделі поведінки і життєві цілі людей чітко прописані та контролюються. Будь-які відхилення від цих «норм» засуджуються чи навіть караються різними способами.

Представники та представниці ЛГБТ спільноти так чи інакше не вписуються в домінуюче розуміння норми, намагаються вбудуватися в певну систему цінностей чи підважують існуючий порядок.

Спілкуючись з гомофобами різного штибу, але з якими розмова все ж відбувається, в певний момент стикаєшся за аргументом, що у гомосексуальних людей не буває дітей. Не зважаючи на те, що існує багато життєвих ситуацій, в яких людина може стати батьком/матір’ю, як ось, наприклад, всиновлення/вдочеріння, під батьківством/материнством, за замовчуванням, мається на увазі біологічний шлях передачі генетичного матеріалу.

Наявність дитини, як і сталих, моногамних стосунків, є неабияким нормалізуючим фактором для представників/представниць ЛГБТ спільноти. Можна зрозуміти бажання мати своїх, кровних дітей, це бажання, як і багато іншого, давно конструюється і вже є невід’ємними складовими соціальної людини.

Певно, саме ідея генетично спільної дитини в одностатевому партнерстві підштовхнула вчених досліджувати і шукати шляхи досягнення бажаного. Навіть є якісь досягнення і за 5-7 років прогнозують можливість зі звичайних клітин створювати яйцеклітини і сперматозоїди.

Можна припустити, що етичність цієї процедури мало відрізнається від екстракорпорального запліднення.

Чи може це стати альтернативою законодавчо недоступному опікунству? Навряд. Ця процедура, як і екстракорпоральне запліднення, певно, буде дорогою, якщо не в рази дорожчою і недоступною для більшості охочих.

Дивує і турбує не це, а те, що бажання мати дитину зі своїм, батьківським/материнським генетичним матеріалом аж ніяк не сприяє деконструкції патріархального гетерономативного режиму, підтримуваного ідеєю, що саме генетика формує особистість людини, владного режиму через який ЛГБТ люди залишаються за межею повноцінності.

Я захоплююсь науковими досягненнями. Але мені видається егоїстичним та ксенофобним переконання, що свій власний генетичний матеріал є принципово краще генетичного матеріалу інших людей. Краще поборотися за можливіть опікунства без прив’язки до статі, гендеру, сексуальної орієнтації чи сімейного стану опікуна/опікунки.

Максим Рачковський

Ещё лет семь назад у меня искреннее недоумение вызывал один факт: почему в мужских журналах довольно часто встречаются статьи о великих учёных, изобретателях, путешественниках и общественных деятелях, а в женских — преимущественно советы о том, как одеться чтобы учёному-изобретателю-путешественнику было не стыдно с тобой “выйти в люди”? Continue reading “Долгий путь к феминизму”

«Первой подойти к парню? Для этого белый танец есть, а всё остальное время мышеловка не бегает за мышью. Ты хочешь, как проститутка, на них вешаться, что ли?» Нас было немного, и мы думали, что к 2015 году народ заговорит по-другому. Он не заговорил.

На филфаке мы смеялись над основной проблемой гончаровского «Обрыва»: двадцатилетняя девица не может решить, переспать ей с парнем или нет. Тоже мне глобальные трудности, ещё бы развезли на пятьсот страниц, с какого края разбивать яйцо — не мужская классика, а любовный роман серийного производства. На самом деле эта история — о двойном угнетении: женщина не должна ни выбирать партнёра, поскольку инициатива закреплена за мужчиной, ни соглашаться на внебрачный секс, когда мужчина всё-таки завоевал её симпатию. Continue reading “Эмоциональное крепостное право”

– Хоть наше мероприятие и называется КиевПрайд, но я как харьковчанка лоббировала участие активистов из регионов, – рассказывает журналисткам на медиа-ланче Анна Шарыгина, директорка Международного ЛГБТ-форума КиевПрайд 2015.

Из регионов участвовать в ежегодном форуме ЛГБТ-сообщества приедет около шестидесяти активистов, а в центральном мероприятии прайд-недели – Марше Равенства – организаторки также ожидают участие делегаций из Европарламента и бундестага и лично мэра Мюнхена. Continue reading ““Мы не обсуждаем вариант, при котором Марш Равенства не состоится””

Так сталося, що двадцять із гаком років тому ВООЗ виключила гомосексуальність із переліку психічних захворювань. Так сталося, що нині у цей день відзначають день “боротьби з гомофобією”… Із часом це стало таким собі “івентом на експорт”, так само, як “демократія та права людини” – у ті регіони,  що східніше/південніше від кордонів першого світу. Нині це рух IDAHOT (International Day Against Homophobia and Transphobia) – різноманітні заходи, присвячені міжнародному дню боротьби з гомо/бі/трансфобіями та емпаверменту всіх некомфорних тіл/ідентичностей/сексуальностей. Та й ніби позитивні моменти цього руху (перелік освітніх програм і т. д. можна знайти на сайті) переважають весь імперіалістичний дискурс а-ля “ми навчимо вас правильно розуміти свої права та потреби”,  що частенько притаманний таким транснаціональним ініціативам.

А тепер повернімося до наших реалій. Здається, лише одна ЛГБТ-організація в Києві проводила публічні акції, присвячені цьому дню. На одній із них, що відбувалася 4 роки тому у стінах Могилянки, було і я – власне, це була моя перша ЛГБТ-акція. Але це було давно і неправда. Тепер (радше за все, через ріст ультраправого насилля й дискурсу “зараз не на часі акції”)  професійні ЛГБТ-активісти вирішили не проводити вуличних акцій. Натомість будуть заходи для спільноти та небайдужих.

Окремим пунктом викликає питання інформаційна кампанію Національного ЛГБТ-Порталу й “Точки Опори”, присвячена 17-му травня. Дуже дивна штука… По-перше, один зі слоганів, “Кохання не може чекати”, є ну майже дослівним перекладом слогану кампанії,  що проходила у Штатах кілька років тому на підтримку легалізації одностатевих шлюбів; по-друге, лого кампанії (знак рівності на кольоровому тлі) має ті самі корені, що і слоган. Причому офіційне лого IDAHOT – рожевий трикутник зі знаком оклику і відсилає до інших сюжетів і був би доречнішим: рожевим трикутником позначали у нацистських концтаборах гомосексуальних чоловіків, оскільки гомосексуальність у Третьому Рейху була кримінальним злочином, і з 1960-х ЛГ-організації використовували трикутник як символ стигматизації, якої ці спільноти зазнавали від держави і суспільства. А як боротьба з гомофобією пов’язана з легалізацією одностатевих шлюбів, я якось слабко уявляю….

Знак рівності мав у США позначати рівність шлюбних прав для всіх, а якщо по правді – то йшлося про урівняння у правах із гетеросексуалами білих, гендерно нормативних, лояльних до держави геїв і лесбійок середнього класу. Тобто про інтерсекційність дискримінацій та їхнє подолання у цій кампанії ніби ніц не чули. Таке перенесення символів на наші простори, свідоме чи ні,  підтверджує, що свій розвиток професійні та успішні активісти вбачають у виборюванні в держави неоліберальних подачок ЛГБТ-спільноті (антидискримінаційні закони + партнерства-у-майбутньому). І їм, здається, зовсім не йдеться про поліпшення умов праці, фізичну безпеку, спрощення процесу корекції статі, захист переселенців, боротьбу з сексизмом та мізогінією, асиміляцією і т. д….

Отакі пироги. Єдина надія на низові ініціативи…

Ґео

Последнее время украинские феминистки отмечают у российских тенденцию к перфекционизму, которая на практике оборачивается бездеятельностью. «Оппозиционеры А и Б — сексисты, следовательно, ничем не отличаются от верховного вождя, а если не отличаются, нам и верховный сойдёт», — такова логика некоторых россиянок. Второе популярное обвинение: «Российские феминистки — это колониалистки».

Проблема в том, что даже проукраински настроенные феминистки порой опасаются открытых высказываний: уголовное дело могут сфабриковать даже за перепост, и трудно предсказать, кого власти завтра используют в качестве пугала. (Например, несколько лет назад музыкант Савва Терентьев был привлечён к уголовной ответственности за оскорбления в ЖЖ, а десятки блогеров меж тем размещали хейт-спичи на ту же тему, и никто на них не доносил.) Поэтому слышно в русскоязычном интернете, в основном, феминисток, одобряющих крымскую экспансию. Continue reading “«Не все российские феминистки…»”