Закони не можуть зупинити чоловіче насильство чи ефективно захистити нас – ось чому ми мусимо самі стати на свій захист
Я дуже емоційно ставлюся до теми домашнього насильства, тому що сама в дитинстві була його жертвою. Я надто добре знаю, яким чином чоловіки на кшталт мого батька (багато з яких самі упосліджені за расовою чи класовою ознакою) використовують домашній простір, щоби ствердитися в пануванні й контролі, яких вони позбавлені у великому світі.
Я надто добре знаю цей жах – бути під наглядом у власній домівці: це прерогатива, якою користується багато чоловіків, щоби контролювати будь-які переміщення своїх партнерок і дітей, часто – погрожуючи насильством і примусом. Я бачила, як важко стояти на своєму, коли суспільство структуроване так, щоб наділяти чоловіків економічним і політичним контролем над особистим, хатнім простором. Я знаю, що означало для моєї матері опинитись у статусі жертви; я знаю, як насильство мого батька деморалізувало його і згубило наші стосунки.
Я думаю про жінок, які стали жертвами насильства із застосування вогнепальної зброї, – про тих із них, кого я знаю особисто (і про той випадок цього насильства, котрий зруйнував життя мого батька, коли йому було 33 роки: за іронією долі, він намагався захистити іншу жінку та її дітей від домашнього насильства з боку іншого чоловіка).
Я думаю про двох своїх однокласниць у старших класах школи: білу дівчину Мері Ді й афро-американку Джекі – обох їх було вбито фатальними вистрілами у випадках суїциду з убивством, що скоїли їхні партрнери. Я думаю про перший курс, якому я викладала кілька років тому, – афро-американок студентського віку (18 й 19 років) – кожна четверта з них визнавала, що мала у старших класах травматичні стосунки.
Я думаю про всі ці історії, майже надто жахливі, щоб їх пам’ятати, і надто особисті, щоби про них розказувати.
Минулого тижня суддя призначив нове слухання справи Марісси Александер, 33-річної афро-американки із Флоріди – за остаточним вироком, вона зараз відбуває двадцятирічний термін за попереджальний вистріл у стіну, коли вона намагалася відлякнути свого агресивного і жорстокого чоловіка.
Це призначення нового слухання якраз збігається з нашими щорічними жовтневими заходами – Місяцем Свідомості щодо домашнього насильства – привертаючи увагу до нової разючої статистики від Центру боротьби з насильством (Violence Policy Center). У 2011 р. 1707 жінок було вбито чоловіками у випадках з одним нападником та однією жертвою. У 94% цих випадків жінок вбили чоловіки, яких вони знали, і в 51% випадків це було зроблено вогнепальною зброєю. 61% жертв були дружинами чи близькими знайомими своїх убивць. Це означає, що близькі партнерські стосунки в нашій культурі становлять собою один із найважливіших контекстів, у яких жінки стикаються з насильством.
Непропорційні обсяги насильства проти чорношкірих жінок – вони у 2,5 рази вірогідніше можуть бути вбитими сексуальним партнером, ніж білі жінки – це досить суттєво, щоби присвятити їм у цьому звіті окремий розділ. У 2011 р. 470 афро-американок було вбито у випадках з однієї жертвою й одним нападником. У випадках, де можна було встановити особисте знайомство, 94% чорношкірих жінок знали своїх убивць.
Ця цифра геть не змінюється залежно від раси, оскільки більшість насильницьких злочинів – міжрасові. Це мало б наочно продемонструвати помилкову природу таких визначень, як “злочин між афро-американцями” – термін, котрий сам по собі розпалює ворожнечу й котрий використовують, щоби патологізувати чорношкірих людей, не маючи сміливості визнати, що більшість злочинів щодо білих – це теж “злочини між білими”.
Окрім проблематичного расового виміру цих демографічних даних є також проблема гендеру. Чорношкірі жінки ніколи не стають предметом розмови у громадському чи національному обговоренні “злочинів між афро-американцями”, яке великою мірою зосереджується на тому, щоби зупинити епідемію вбивчого насильства серед молодих афро-американських чоловіків. “Невидимість” чорношкірих жінок для дискурсів про жертв насильства заважає насправді побачити в цих жінках жертв.
У випадку Марісси Александер вона випадково зустріла свого чоловіка, проти якого мала захисний ордер, коли прийшла до їхньої домівки, щоби забрати свої речі, не знаючи, що чоловік там буде. Коли він показався, Марісса відчула себе в небезпеці, пішла до машини за зброєю та зробила попереджальний вистріл у стіну, щоби відлякнути чоловіка. Напевно, саме через це суддя постановив, що вона не може у своєму захисті наполягати на “відстоюванні своїх прав”.
Неспроможність закону захистити Маріссу Александер від її чоловіка, котрий під присягою визнав, що поводився з нею агресивно, зробила її заручницею складного збігу обставин. Немає жодної причини, чому вона має відбути 20 років у в’язниці за те, що захищалася проти агресивного нападника. Тим не менше її засудили – завдяки не в міру старанним звинуваченням окружного прокурора Флоріди Анджели Корі (тієї самої, яку національними протестами й маршами довелося переконувати притягнути до кримінальної відповідальності вбивцю Трейвона Мартіна) до надзвичайно суворої остаточної мінімальної кари, яка вимагається у випадках із застосуванням зброї, – 20 років в’язниці.
Уже не вперше Анджелі Корі й судовій системі Флоріди загалом, здається, важко відрізнити жертв від злочинців.
За іронією долі, Шеллі Циммерман, дружина виправданого вбивці Джорджа Циммермана, також не могла знайти захист у межах законів Флоріди про домашнє насильство. На початку вересня Шеллі Циммерман зателефонувала до 911 й повідомила, що чоловік погрожував пістолетом їй та її батьку, коли вона, подавши на розлучення, намагалася забрати свої речі з їхнього дому. Місіс Циммерман ніколи не бачила справжньої зброї, натомість помітила погрозливий жест чоловіка – рух руки до ременя. Вона зробила висновок, що чоловік має зброю; зважаючи на те, що Циммерман отримав законне право носити зброю, коли його визнали невинним у вбивстві Трейвона Мартіна, – здається, цей висновок місіс Циммерман заслуговує на довіру. Проте до сьогодні проти Джорджа Циммермана не було висунуто жодних обвинувачень, незважаючи навіть на те що це він вже не вперше має проблеми з законом через домашнє насильство.
51% вбивств жінок скоєно вогнепальною зброєю. У світі, де жіноче життя щось важить, потреба суворого контролю за зброєю не підлягає обговоренню. Але у світі, де жіноче життя не важить нічого, Марісса Александер не може ні відстояти свої права, ні вибороти найменший шанс на свободу.
Щоб ніхто не переконував себе, що такі випадки – аномалія, я раджу вам цього місяця витратити свій час і поговорити зі знайомими жінками про насильство, якого вони у своєму житті зазнали від чоловіків.
Марісса Александер наважилася захистити себе. Вона не відступила. Вона відмовилася далі зносити образи й приниження від свого чоловіка. Не захищені законами, які одразу стримували б агресивних чоловіків, усі жінки-жертви доходять до точки, коли відмовляються далі терпіти це. Доки ми працюємо, щоби перетворити свою жінконенависницьку насильницьку культуру на світ, безпечний для жінок, – ми мусимо ставати на захист тих із них, хто захищає себе.
Переклад: Дафна Рачок
Brittney Cooper for Salon