Арабське слово “революція”, thawra, – жіночого роду. Як і слова ’huriya (“свобода”) та intifada (“повстання”). Сара Аббас розмовляє з революціонерками соцмереж, котрі стоять за “Повстанням жінок в арабському світі” – групою у фейсбуку, що відкрито виступає проти патріархату.
Ялда Йоунес (Yalda Younes), Діала Хайдар (Diala Haidar), Фарах Баркаві (Farah Barqawi) й Саллі Зохней (Sally Zohney) – чотири подруги, об’єднані спільною місією, хоча роз’єднані географічно. Ялда (34) – танцівниця й одна із організаторок ліванського секулярного прайд-маршу. Вона живе в Парижі. Її співвітчизниця, ліванка Діала (28) – фізик за освітою й активістка за покликанням. Вона мешкає в Бейруті, як і Фарах (27), палестинська працівниця служби спасіння, що палко захоплюється письмом і театром. Саллі (27) – працівниця ООН, учасниця кампаній за права людини; вона складає оповідання, покликані розхитувати патріархальні уявлення про жінок. Саллі живе у своєму рідному місті – Каїрі.
Як і багатьох інших, цих молодих жінок захопили повстання, що прокотилися Близьким Сходом і Північною Африкою за останній рік. Це був важливий момент для арабських феміністок. Незважаючи на те що за межами арабського світу це мало відомо, жіночий радикалізм у регіоні має давнє та глибоке коріння, котре сягає глибше, ніж на століття. І коли розгорнулися революції, цей спадок проявився вповні. Жінки стали на бій не тільки із жорстокими диктатурами, але й і з культурними нормами, котрі в багатьох випадках схвалювали, а в деяких – нав’язували виключення жінок із публічної сфери.
Однак ейфорія, що послідувала за падінням Мубарака, ледь не зникла, коли почали надходити тривожні звістки. У Єгипті на жінок, котрі зібралися на площі Тахрір на святкування першого Міжнародного дня жінок після революції, “напали, до них приставали, їх висміювали й перекрикували, і зрештою вигнали з площі”, як повідомила Ханія Шолкамі (Hania Sholkamy). У наступні місяці протестувальниць арестовували й залякували, піддавали перевірці на незайманість і суду військового трибуналу. У Тунісі було поставлено під питання майбутнє законів, що заслужили репутацію прогресивних і мали захистити права жінок.
Як написала Деніз Кандійоті в червні, питання про перспективи гендерної справедливості після арабської весни “отримують все тривожніші відповіді”.
Ялда Йоунес у Парижі вирішила, що з неї досить. Усвідомлюючи, що соцмерезі зіграли ключову роль як інструмент мобілізації в революції, вона вирішила використати їх, щоби підтримати боротьбу арабських жінок за рівні права. Метою сторінки у фейбуку було не просто привернути увагу суспільства; метою було також створити платформу для солідарності з активістками по всьому регіону, котрі могли почуватися самотньо у своїй особистій боротьбі. У жовтні 2011 Ялда запустила “Повстання жінок в арабському світі” на фейсбуку. Роком пізніше, у жовтні 2012, Ялда та її товаришки, Фарах, Діала і Саллі, розпочали кампанію, щоби відсвяткувати річницю роботи сторінки й привернути увагу до проблем, котрі роблять її потрібною.
Умова була проста: запостіть фотографію себе із текстом, який починається словами “Я підтримую повстання жінок в арабському світі, тому що…”, а далі заповніть самі. Фотографії почали текти тонкою цівкою. Згодом сайт затопило. Кількість підписників зростала лавиноподібно: від 20 тисяч на початку кампанії до близько 80 тисяч сьогодні. Жінки й чоловіки, молоді й старі, від Марокко до Сирії, надсилали свої фотографії з плакатами. Хтось затуляв ними свої обличчя. Хтось гордо відкривав їх. Інші досі показували тільки свої очі.
Незважаючи на позитивну реакцію на кампанію, вона не уникла суперечок і полеміки, яка великою мірою зосередилася на молодій жінці на ім’я Дана Бакдоуніс. Дана, котра раніше носила хіджаб, запостила фотографію, де вона тримає плакат зі словами: “Я підтримую повстання жінок в арабському світі, тому що протягом 20 років мені було заборонено відчувати вітер у своєму волоссі й на своєму тілі”. Фотографія викликала бурхливу реакцію й сотні коментарів: одні висловлювали підтримку, інші лютували. Незабаром після інтерв’ю з організаторками кампанії фейсбук видалив фотографію, посилаючись на отримані скарги, що фото було “образливим”.
Організаторки відповіли ударом на удар проти того, що вони сприйняли як цензуру, й енергійно взялися за продовження фото-кампанії. Відтоді вони також багато експериментували з різними засобами зв’язку, включно з вуличним графіті й кампанією “Розкажи свою історію”, котра стартувала 25 листопада, у Міжнародний день боротьби з насильством проти жінок. Я поговорила з чотирма організаторками про розбудову руху в арабському світі, про виклики, з якими стикається захист прав жінок у регіоні, та про те, чому вони вважають, що соцмережі можуть стати рушійною силою змін в арабському суспільстві.
Як ви зустрілись і як вирішили співпрацювати?
Ялда: Ми познайомилися через фейсбук. Я зробила купу друзів адміністраторами сторінки, і випадково ці друзі порадили Діалу.
Фарах: Діала та Ялда працювали вдвох до лютого [2012]. Тоді Діала поговорила про це зі мною, і трохи згодом я залучила Саллі. Ми вчилися разом у Каїрському університеті.
Хоча сторінка існувала вже більше року, вона по-справжньому “вибухнула” лише в жовтні. Чому?
Фарах: У лютому [2012] ми мали близько 3 тисяч учасників. А приблизно 1-го жовтня – 20 тисяч. Перша причина – це наше різноманіття. Коли команда збільшилася, ми отримали краще бачення подій в арабському світі. Кожна з нас приносила свій погляд і свої інтереси, і це робило нашу працю цікавішою для інших. Друга причина – це речі, котрі почали відбуватися в Єгипті й Тунісі після революції. Ми помітили, що навіть революційно налаштовані хлопці, котрі бачили, як жінки боролися разом із ними, після перемоги (чи напівперемоги) революції почали намагатися маргіналізувати жінок. Вони сказали: “Дякуємо. Тепер ви можете повернутися до свого ‘нормального’ життя. Тепер ми беремо владу у свої руки. Залишайтеся вдома й не виходьте на вулиці після восьмої вечора”. І тоді почався процес Саміри Ібрагім проти військових офіцерів. Ці новини розлютили кожну арабську жінку… і це збільшило кількість підписників сторінки, бо ми показали, що не можемо й не будемо про це забувати.
Діала: Частиною свого успіху сторінка завдячує також тому, що ми наважилися висвітлювати пов’язані зі статусом жінок контроверсійні теми, котрі в регіоні вважаються табуйованими. Ми поставили під питання всі “записані на камені” соціальні й релігійні догми. Це привернуло певну кількість симпатиків, оскільки люди прагнуть, щоб ці заборонені дебати були відкритими.
Ялда: Найбільше надихали роботу сторінки жінки Арабської весни: Саміра Ібрагім, Фадва Сулейман (Fadwa Suleiman), Тавакуль Карман (Tawakkul Karman), Маналь аль-Шаріф (Manal Al-Sharif), Зайнаб аль-Хавайя (Zainab Al-Khawaya). Також ми робимо це для марокканської дівчини Аміни ель-Філалі (Amina El-Filali), котра покінчила життя самогубством, коли була змушена вийти заміж за свого ґвалтівника. Ми хотіли висловити своє захоплення цими жінками, висловити ту повагу, на яку вони заслуговують, оскільки від революції вони її не отримали. Але ми хотіли показати, що вони можуть надихати нас.
Чому ви вирішили використовувати соцмережі, а не громадську організацію чи якийсь інший механізм?
Ялда: Початкову ідею надихнула безпрецедентна солідарність, яку Арабська весна викликала серед арабських громадян… Мене цікавить спілкування з людьми і те, що нові технологій соціальних медій можуть нам дати. На жаль, я не дуже вірю ні у громадські організації, ні в політичні. Мені цікаво, як можна створити щось разом із кимось, тобі не знайомим, без грошей. Це стосується й ліванського секулярного прайду – ми проводимо його три роки підряд без жодного фінансування, хоча люди пропонували гроші. Відсутність фінансування вимагає відданості та справжньої залученості… У тривалій перспективі арабський світ і світ взагалі потребують більше активізму, але більше активізму “особистості”. Можна бути членом політичної групи чи громадської організації й залишатися про цьому пасивним. Набагато цікавіше, коли ти нічого за це не отримуєш, але ставишся до цього як до свого обов’язку. Соцмережі дають нам таку можливість – об’єднуватися навколо речей, щодо яких ми маємо спільні погляди, але без самозамилування, оскільки [мережа] більш анонімна, ніж мейнстримна політика.
Чи згодні ви з Моною Ельтахаві (Mona Eltahawy), що “вони нас ненавидять“?
Фарах: Ні, я не згодна. Я не думаю, що чоловіки насправді ненавидять нас. Я вважаю, вони просто не розуміють нас, або історично їм не було дозволено зрозуміти нас. Можливо, це проблема освітньої системи в арабському світі: нас привчають завчати напам’ять. І те, що ти завчив, спостерігаючи за [іншими] щодня, – це те, що ти робиш, копіюєш, поки твої дочки й сини не будуть робити те саме знову і знову.
Діала: Спочатку я хочу висловити свою повагу й захват від активізму й підходу Мони Ельтахаві, хоча я не погоджуюся з усім, що вона висловлює у своїй статті. Дійсно, багато чоловіків ненавидять жінок, але мізогінія – це поширений феномен, що не обмежується тільки арабськими суспільствами. Вона не прив’язана до культури чи релігії, вона радше складіша, бо обчорнення жінок має багато вимірів. Але ми маємо визнати, що жінконенависництво широко поширене в наших суспільствах, де його супроводжують почуття сорому й ганьби щодо жінок. Наприклад, одна з єменок, котра брала участь у нашій кампанії, вжила своє повне ім’я на знак протесту, всупереч своєму братові, котрий соромиться на людях вимовляти її ім’я чи ім’я своєї матері. Якщо ми думаємо про жінку як про hurma (щось, що не можна бачити й оскверняти), це означає, що ми об’єктивуємо й, таким чином, дегуманізуємо її. Звідси й починається ненависть.
Ялда: Нема ніяких “їх” чи “нас”. Ця кампанія показала, що є багато солідарних із нами чоловіків і що деякі жінки теж патріархальні.
Чому ви використали слово intifada (“повстання”), а не thawra (“революція”)?
Ялда: Я використала слово “повстання”, бо воно натякає, що з нас уже досить. Це як каструля з водою, котра кипить і переливається. А щодо слова “революція” виникає питання: проти кого? Проти наших батьків? Ще одна причина на користь “повстання” – те, що це слово більш політичне. Зазвичай, коли ми вимагаємо прав для жінок, чуємо виправдання, що є інші пріоритети. Не час говорити про це; ми маємо цілу країну звільнити чи побудувати, чи що там іще. Особисті свободи відсунуто вбік. Тому, я думаю, цікаво взяти й переозначити це слово, зробити його людянішим. Плакат жінки з Палестини добре це показує. Вона написала: “Я підтримую повстання жінок, тому що моя країна під окупацією, але все, що можуть робити проти цього деякі чоловіки, – це посвистувати, коли я проходжу повз них на вулиці”.
До вашої кампанії долучилася разюча кількість чоловіків, зокрема із Саудівської Аравії та інших країн, – якщо вірити стереотипам, ми не мали б очікувати, що вони підтримають боротьбу за права жінок.
Саллі: Мій особистий досвід у революції навчив мене, що тривалий час чоловіки у наших суспільствах недооцінювали силу жінок та іноді вважали їх чимось, що треба захищати та тримати за зачиненими дверима… Важко повірити, наскільки це [чоловіча солідарність із жіночим рухом] реальне. Це не просто двоє чи троє знайомих і друзів, чи наше особисте коло спілкування. Це чоловіки, як ви сказали, із країн на кшталт Саудівської Аравії, звідки ми не очікували отримати підтримку. Мета нашої сторінки – не звертатися виключно до жінок і не стверджувати, що жінки – це жертви; скоріше, ми маємо випробовувати одне одного й далі розхитувати бар’єри, які накидають наші суспільства нам – як жінкам, так і чоловікам.
Піонери соцмережевого активізму в арабському світі, як Куліна Халед Саїд (Kulina Khaled Said) (ми всі – Халед Саїд), завжди мали динамічні стосунки з вулицею. Ці два простори підживлюють один одного. Чи бачите ви, що цей сайт рухається від віртуального простору до вулиць? І чи є це взагалі вашою метою?
Саллі: Ця кампанія – більш, ніж онлайнова. Вона сильна в підриванні упереджень і стереотипів. Цікаво, що жінка в хіджабі, котра постить своє фото, отримує бурхливу реакцію від людей, налаштованих проти неї, котрі потім коментують і кажуть: “Хіба ти не бачиш із цієї фотографії, що ти не вільна? Твій одяг доводить це”. Жінка відповідає, захищає себе, і так далі. Відбувається конструктивний діалог.
Ялда: Багато екстремістів заходить на сторінку, щоби поширювати релігію чи щоб казати: “Обережно, ця сторінка західна”, – пояснюючи це тим, що жінка має лак на нігтях, чи якоюсь іще дурнею, яку вони можуть видумати. Цікаво, що сторінка дозволяє спілкуватися людям із різними світоглядами й протилежними думками – людям, котрі ніколи не мали б цієї дискусії на вулиці, тому що вони не зустрілися б чи не наважилися б, чи тому що жінка наразилася б на небезпеку фізичної агресії. Це безпечне секулярне місце для таких розмов, і вони тривають довго. Це не віртуальна річ. Діалог може бути дуже складним, але він надзвичайно потрібний.
Ви закликали людей показувати обличчя у своїх постах. Чому?
Діала: Ми просто намагалися розсунути кордони. Ми знаємо, що це болюче питання, що в деяких країнах це може становити загрозу життю. Але без ризику не буде змін. Якщо ми хочемо розпочати повстання, ми спершу мусимо мати мужність виступати з відкритим обличчям, не ховаючись. Звідси все починається – коли зникає бар’єр страху…
Зараз є багато непевного щодо прав жінок у перехідній ситуації, що послідувала за повстаннями, особливо у випадку з Єгиптом.
Саллі: Державне насильство проти революціонерок почалося в 1960-х, але не привертало багато уваги… Після того, як ВРЗС (Верховна Рада Збройних Сил) захопила владу 11 лютого [2011], ця тактика стала очевидною. Офіцери казали жінкам: ви суки, ви повії, ми зробимо вам Х та У, бо ви не варті поваги (я не впевнена, чи вони роблять це, бо їх так навчили, чи тому, що вони дійсно в це вірять). Що стосується перевірок на незайманість, більшість дівчат, котрих захопили 9-го березня [2011], були не з Каїру. Вони походять із консервативного середовища… Тому коли когось із них саджають за ґрати чи піддають перевірці на незайманість, ця дівчина або не може повідомити родину, бо не отримає підтримки, або висловлюється, як Саміра [Ібрагім], але стикається з усіма цими людьми, котрі звинувачують її, кажуть, що вона зганьбила себе, виставляють її слова брехнею. Ніхто у ЗМІ не хотів говорити про Самірин випадок; я особисто зверталася до всіх, кого знала, і вони відповідали, що це заборонена територія. Це оприявнює панування таких умонастроїв, котрі грають на жіночій честі, і вони прагнуть за допомогою ганьби змусити жінок до мовчання… Після того, як ВРЗС пішли і “Брати-мусульмани” зайняли їхнє місце, вони почали грати на теорії цінностей і релігії, що в певних місцях жінок не має бути. Салафізм широко поширений, ісламістська течія загалом сильна. ЗМІ також централізовані. Ви бачите всі ці проблеми у процесі створення конституції, котрий триває зараз… У проекті, який ми поки бачили, стаття 36 твердить, що ми будемо покладатися на закони шаріату в тому, що стосується прав жінок. Незрозуміло, про котру з версій шаріату йдеться. Це єдина стаття у всій конституції, де згадано принципи шаріату. Цілий конституційний комітет, який переважно складається із “Братів”, підтримує цю статтю – за винятком десяти членів. Комітет сказав, що ми будемо обговорювати будь-що в конституції, окрім цієї статті.
Президент Мохаммед Морсі оголосив, що референдум із проекту конституції буде проведено 15-го грудня…
Переклад: Марія Семашина