Ксенія Чубук
Наприкінці червня український інтернет мерехтів новиною про те, як прикордонник підкинув нареченій наркотики, щоб отримати «оригінальну» й несподівану пропозицію руки та серця. Неважливо, як їх звати, звідки вони. Такі новини нагадують про те, що ще для багатьох людей межа між романтикою та насиллям надто розмита.
Дуже поширеним є кліше щодо того, що навіть односторонні почуття зі сторони чоловіків мають автоматично стати взаємними, а далі — цілий список варіантів. Тому що він порядний хлопець, тому що його кандидатуру порадили батьки й якось соромно дискутувати про їх вибір, бо вони тиснуть авторитетом. Тому що він вже витратив стільки грошей на подарунки, тому що він буде гарним батьком, бо так весело бавиться зі своєю племінницею. Й за цим ланцюжком соціальних «тому» втрачається, затирається головне: а чого хоче сама дівчина?
Вона може не мати життєвого досвіду, щоб дати тактичну відмову. Може боятися відмовити. Боятися розчарувати тих самих батьків, з котрими вона знаходиться у токсичних, співзалежних відносинах. Якби мені в юності потрапив текст, що мати конкретні й високі вимоги до партнера чи патрнерки — нормально, то, мабуть, не було б багатьох трагічних подій у моєму житті. Ні епізодів з побиттям, ні епізодів з психологічним насильством, яке чинилося місяцями.
Саме багатовікове нашарування патріархальних стереотипів часто стає пасткою для тинейджерки. Дивіться: тривалий час у культурі та побуті культивується ідея чоловіка, який настільки цінний, що треба покласти весь свій емоційний ресурс йому під ноги та підпорядкувати життя побутовому обслуговуванню повнолітнього чоловіка. З цієї токсичної ідеї беруть початок і інші «народні мудрості» на кшталт: треба раніше вступати у романтичні чи сексуальні відносини, виходити заміж, бо після 20 (25, 30, 35 років — в залежності від того, місто це чи село) жінка начебто падає у яму, на дні якої вона нікому не потрібна.
В купі текстів чоловіки дорікають жінкам начебто через якусь унікальну меркантильність. Але знову-таки втрачається точка відліку. Є персона, яка хочу зробити іншій персоні приємно й робить презент. При цьому з точки зору патріархального чоловіка певна кількість презентів є гарантією того, що в обмін на подарунки йому зобов’язані надати секс по першій вимозі. Й неодмінно, не отримавши бажане, треба побігти винуватити жінку, бо його уявлення про шляхи отримання сексу не спрацювали. Так, й важливо проговорювати, що від подарунків відмовлятися не соромно. Тут орієнтуватися треба не на одвічне «що скажуть люди», а на власні самопочуття. З цієї області патріархальних знань береться могутня ідея такого явища як «френдзона». Тобто чоловік завідомо береться залицятися або до жінки у відносинах, або такої, яка прямо каже, що, мовляв, ти мені друг. Але через токсичну маскулінність, яка втілюється у настанові «добивайся її, вона неодмінно здасться й стане твоєю» чоловіки «не чують», ігнорують прямі відмови, вважаючи їх формою залицяння. Далі — тільки відверте сталкерство (вистежування у реальному житті та соцмережах, нав’язлива купа повідомлень, тощо).
Те, що для когось «50 романтичних смс/листів на день», для якоїсь дівчини — привід змінити номер, електронну скриньку, вдягати взуття без підборів, щоб у разі нападу рятуватися, біжучи. 50 смс не виглядають такими романтичними у країні, де нема такого поняття як «охоронний ордер».