Стане краще: якщо ти, звісно, не товстун

Мені ніколи не доводилось “виходити з шафи” як товстуну.

Коли ти підліток із зайвою вагою – це всі помічають. Не лише однокласники, замалі для того, щоби навчитись тактовності, але й батьки друзів, і викладачі. Я знав, що я – товстун, бо люди казали мені, що я товстун, або прямо (недобрим словом чи ляпасом по животу), або у більш витончений спосіб (як-от коли викладач “обшукує” твій пакет із обідом, коментуючи його вміст). Я соромився свого тіла задовго до того, як склав уявлення про власну сексуальність. І навіть зараз, через багато років після того, як я вийшов з шафи як гей, мені страшно ідентифікувати себе як товстуна.

Як письменнику й відкритому гею, мені часто ставлять те саме питання: чи знущалися наді мною у школі? І відповідь буде “так”, але це не та відповідь, на яку очікують. Мені пощастило зростати у доволі вільні часи, коли мою сексуальність приймали. Звісно, мені услід кидалися словом “підор” (я б здивувався, дізнавшись, що з якимось геєм такого не траплялось; і це сумно), але це було другорядним. Справжньою причиною знущань була моя надмірна вага, я з дитинства був товстеньким. Випадки, коли мені в обличчя кидали зневажливе “підор”, я можу перелічити на пальцях. Але порахувати, скільки разів кепкували з моєї ваги, неспівмірно важче.

Не враховуючи анонімних коментарів в Інтернеті, я рідко стикаюся з образами через свою сексуальність. Тоді як зауваження щодо моєї ваги – сумна константа повсякденності.

Я ділюся цим не тому, що хочу, щоб мене пожаліли, ні. Хочу прояснити ситуацію. Це відповідь тим, хто був неймовірно здивований, коли я пояснював: з мене постійно знущались не так через гомосексуальність, як через вагу. Є дуже багато відкритих і прогресивних людей, чию зацикленість на дискримінації ЛГБТ я підтримую і поділяю. Але вони часто забувають про дискримінацію людей із надмірною вагою. Це великою мірою через те, що більшість моїх прогресивно мислячих однодумців і колег-геїв, що борються за рівність і співчувають знедоленим, – ті самі люди, що делікатно радять мені схуднути.

Вони це роблять із “добрих намірів”. Якщо ти образливо зауважиш про гомосексуальність – ти гомофоб, якщо грубо чи образливо відгукнешся про етнічність – расист. Але чому, коли хтось голосно питає, чи не хочу я схуднути – він про мене турбується? Принаймні, це так сприймається. Всі навколо толерують це болісне приниження, адже вважається, що бути товстуном – погано. У звичайному розумінні, намірна вага – це нездорово та неприродньо, попри те що наука не завжди погоджується з такими оцінками. І от раптом чудові в інших випадках люди, які пишаються своєю емансипативністю, не відчувають ані краплі сорому, звинувачуючи тебе в надмірній вазі. Це ж не нетерпимість, ми заслуговуємо на це.

Бути товстуном ніколи не було легко, але, надихнувшись Національним Тижнем Виходу з Шафи ¹, я пропоную подвійну перспективу: якщо бути геєм важко, то бути товстуном і геєм набагато складніше.

Якось мені сказали: зізнатися в тому, що ти гей – це наче отримати запрошення до найкращого у світі клубу. Це було перебільшенням, але я можу зрозуміти це почуття: коли виходиш із шафи, це гарантує тобі автоматичне включення. Може, не з боку друзів чи родини, але з боку гей-спільноти як єдиного цілого. Вони це розуміють. І тому ти йдеш до них. Бо там тебе втішать і запевнять, що ти не сам і що для тебе знайдеться місце. Якщо, звісно, ти не товстун, адже в такому разі – ні, ти не можеш бути з нами.

Звичайно, це не поширюєтья на всіх без виключення геїв. Я узагальнюю на основі свого досвіду. Звісно, є геї, котрі не переймаються своєю вагою та вагою потенційних сексуальних партнерів. Є такі, для кого похід в тренажерку – не та справа, навколо якої варто організовувати день. Але стереотип про геїв, схиблених на своїй зовнішності та квадратиках пресу, має під собою ґрунт. Широко поширена думка, що бути геєм – означає підтримувати певний стандарт фізичної краси, певну норму, відхилитися від якої можна тільки зовсім трошки.

Я не можу ручитися за всіх геїв, але можу розповісти про свій досвід гея і товстуна. Можу розповісти, що коли я під час депресії втратив 15 фунтів [приблизно 7 кг], мій старший знайомий гей, керуючись благими намірами, сказав мені, що я зробив правильну річ. Інакше, якби я набрав ще ваги, то перетворився б на ведмедя. Можу розповісти, як людина, з якою я хотів зустрічатися, вирішила допомогти мені фразою: “Знаєш, ти був би справді симпатичним, якби схуднув”. Розповісти, що я видалив Grindr ² після того, як отримав посеред ночі повідомлення від незнайомця, що в разі схуднення на пару кіло, “я буду дуже милим”. Звісно, було б дуже затишно думати, що ці випадки ніяк не пов’язані. Але з розмов з іншими, схожими на мене, геями, розумієш: подібне – не така вже й рідкість. Правда в тому, що гей-спільнота не бажає приймати до лав людей із надмірною вагою. Адже ми – бельмо на оці їхньої досконалості. І подібно до того, як прогресивно мислячим вдається уникнути відповідальності за ігнорування нетерпимості до товстунів, геям сходить із рук те, що вони навіть не замислюються над своїм ставленням до “братів” із надмірною вагою. Продовжуйте ігнорувати нас або робити з нас зручну мішень для затасканих жартів. У будь-якому разі ми не маємо жодного значення.

Від початку кампанію “Буде краще” ³ помірно критикували за її обмежений горизонт: звісно, стане краще, якщо ти привабливий білий цисгендерний чоловік без інвалідності. Хочу прояснити: мені справді стало краще, відколи я вийшов із шафи. Я жодної хвилини не пошкодував, що я – відкритий гей. Більше того, я вважаю, що моє життя різко змінилось на краще порівняно із часами “в шафі”. Та одночасно я не можу втриматись і не скривити гримасу, коли думаю, скільки проблем усередині гей-спільноти кампанія забуває згадати. Те, що стало зовсім трошки краще, ще не означає, що стало принаймні добре.

Мій інтерналізований сором за свою вагу – в основному заслуга суспільства, де товстунів вважають людьми другого сорту. Але дорослий вік існує саме для того, щоб загоїти рани та навчитись любити себе таким, як ти є. Натомість мене оточують люди, що попри такий самий, як і в мене, досвід пригнічення їх як геїв, часто відмовляються прийняти мене в моїх нинішніх розмірах. Як наслідок, хоч минуло вже десять років від моменту “виходу з шафи”, я досі почуваюсь у гей-спільноті вигнанцем. Я би справді хотів вірити, що найближчим часом стане краще.

Переклад: Дафна Рачок
Джерело