Синдром втоми білого фемінізму

Відповідь Ненсі Фрейзер

Спираючись на свої дослідження у сфері політичної теорії, у своєму останньому дописі “Як фемінізм став служницею капіталізму – і як його повернути” Ненсі Фрейзер стверджує, що фемінізм, в найкращому випадку, був увібраний в себе неолібералізмом. А в найгіршому – від самого початку був капіталістичною авантюрою неоліберального проекту. На перший погляд це здається аргументованою самокритикою, що базується на переосмисленні та відповідальності за минулі союзи та боротьбу за певні стратегічні зміни на краще у житті жінок. Але за більш детального розгляду, у вічі впадає повторювана близькозорість білого фемінізму: він забуває рахуватися та роздумувати разом із фемінізмом чорних та фемінізмом третього світу.

Починаючи з 1970-х років ці теоретикині й активістки систематично долучались до феміністичної критики не лише держави й капіталізму, але й глобалізованого капіталізму, закоріненого в колоніальних спадках. Ці феміністки жодним чином не ставили критику “культури сексизму” вище за критику економічного перерозподілу. Літератури на цю тему дуже багато, прикладів – ще більше. Тому це надзвичайно засмучує і стомлює: чути як білі феміністки говорять про “другу хвилю” так, ніби це був “фемінізм” в однині та використовують займенник “ми”, коли плачуться про програні битви. Давайте зауважимо: немає “фемінізму” в однині в якості підмета в реченні, де йдеться про єдину позицію у критиці патріархату. Відсутність єдиної позиції було підмічено ще тоді, коли Сожурнер Тру ¹ запитала: “Чи я теж не жінка?” Проте, існує зручна феміністська позиція, з якої і пише Фрейзер: позиція емансипованого та розсудливого суб’єкта. Звісно, це та сама позиція, яку сама Фрейзер таврує як спільницю неолібералізму. Але чи це справді дивно, що і її фемінізм, і неолібералізм засновані та тому самому ліберальному світогляді, який чорні та постколоніальні феміністки ідентифікували й піддали критиці, тільки-но ступивши на шлях фемінізму?

Анджела Девіс, Одрі Лорд, Хімані Баннерджі, Аутар Бра, Сельма Джеймс, Марія Маєс, Чандра Талпад Моханті, Сільвія Федерічі, Дороті Робертс та багато інших намагалися розхитати ексклюзивну та обмежуючу позицію, розроблену англомовними білими феміністками. Ці теоретикині та активістки запропонували свій аналітичний підхід, який одночасно і був перепоною, і доповнював. Доповнював та коригував чорних марксистських феміністок та постоколоніальних феміністок, які не змогли включити гендер і сексуальність до своєї теоретичної рамки. Доповнював думку марксистських і соціалістичних феміністок, які постійно забувають включити у свій аналіз питання расової дискримінації, історію колоніалізму та звернути увагу на структурні нерівності між так званими розвинутими країнами й тими, що розвиваються. Так: Майлс, Федерічі та Джеймс – білі. Але чорні та постколоніальні марксистські феміністки сподіваються побудувати солідарність попри расову дискримінацію.

Ці теоретикині систематично озвучували критику капіталістичних форм власності, обміну, оплачуваної та неоплачуваної роботи. Так само вони звертали увагу на культурні наслідки структурного патріархального насилля. Візьмемо за приклад зґвалтування та насильство над жінками. У відомій та новаторській книзі “Жінки, Раса та Клас” Анджела Девіс стверджувала, що більшість сучасних їй політичих баталій, в яких беруть участь чорні жінки, закорінені в певних видах пригнічення, що мали місце за часів рабовласництва. Жінки з усіх класів, будь-якого кольору шкіри та будь-якої сексуальності стикаються зі зґвалтуванням та сексуальним насильством, каже Девіс, але для чорних жінок і чоловіків це має інший вимір. Міф про чорного ґвалтівника та жорстокого гіперсексуального чорного чоловіка сприяв поширенню лінчувань у США перед Громадянською війною. Цей міф існує і досі. Його вдало використовують для пояснення великої кількості чорних в’язнів, засуджених за згвалтування. Більше того, цей міф сприяв виключенню великої кількості афро-американок з раннього феміністичного активізму, що проговорював проблему зґвалтувань. Забуття про працю чорних, що бере свій початок у логіці рабовласництва, повторюється і сьогодні, у після-рабовласницьку еру, в забутті про працю ув’язених та про примусову працю у в’язницях взагалі.

Сексуальне насильство має розглядатися як явище, похідне від рабства та колоніалізму; як явище, що завдає шкоди і жінкам, і чоловікам. Ця історія, цей психічний, расовий та соціальний слід – тіло чорних жінок як товар, об’єкт для використання, насильства та насолоди білих чоловіків – досі аукається американському суспільству. З усією повагою до корінних американок та жінок-аборигенів США й Канади, стереотип “скво” продовжує існувати в сучасній етнізованій уяві, роблячи таким чином аборигенок більш вразливими до сексуального насильства. Насильства, яке завжди-вже расистське та відсилає до тих зразків жорстокості, що виникли під час намагань забрати в аборигенів їхні землі, мову, ресурси, культурні практики.

Патрісія Хілл Коллінз проаналізувала поради звернути увагу на неоплачувану та доглядову працю. Вона наголошує, що для афро-американок хатня робота, яка сприяє добробуту їхніх родин, може бути формою спротиву соціальним й економічним силам, що разом намагаються роз’єднати афро-американок із їхніми дітьми. Чорні феміністки також започаткували кампанію оплачуваної хатньої роботи, намагаючись кинути виклик буржуазним нормам родинної економіки. Услід за Анджелою Девіс зауважимо, що білі феміністки, долучаючись до політичних баталій, мають взяти до уваги й визнати той факт, що чорні та постколоніальні феміністки вже мають за собою історію теоретичних і практичних досягнень.

Для того, щоб покінчити із пригніченням, насильством над жінками, насильством над чоловіками, неолібералізмом – треба взяти до уваги історичну, матеріалістичну, антирасистську традицію чорного й постколоніального марксистського фемінізмів. Чи білі феміністки, що постійно кидаються словами “раса” чи “расизм” у своїх ліво-ліберальних феміністичних виступах, свідомо вдають глухих й сліпих? Чи вони не можуть поділитися пирогом із чорними феміністками тому, що це означатиме втрату привілеїв? Невгасаючий заклик до універсалізму, на якому грунтується білий фемінізм, знецінює досвід, думки та роботу чорного й постколоніального фемінізмів та робить їх невидимими. Знову і знову. Час змінити це!

Бренна Бхандар, Деніз Ферейра да Сілва

Переклад: Дафна Рачок
Джерело