Вікторіанська тюрма для повій у Кембриджському університеті

Намагання зменшити рівень захворюваності на венеричні хвороби серед військових призвели у 1864-1886 роках до того, що законодавство у галузі охорони здоров’я використовувалось для примусового утримання, обстеження та лікування жінок, про яких було відомо, що вони начебто працювали повіями. Та Кембриджський університет продовжував стару традицію ув’язнення жінок навіть тоді, коли ці законодавчі норми було скасовано. Так тривало доти, доки молода дівчина на ім’я Дейзі Хопкінс не оскаржила цю практику в судовому порядку. Цей випадок став вибуховим.

Загалом, вікторіанські реформи в галузі охорони здоров’я отримували дуже схвальні відгуки: запровадження пристойної каналізації, чистої води, правил гігієни харчування тощо. Але час від часу виникає думка, що захист “громадського здоров’я” (public health) зайшов аж надто далеко: аж до ігнорування індивідуальних свобод. Постанови другої половини ХІХ століття щодо вакцинації стали причиною петицій, численних гнівних статей у пресі та навіть невеликого бунту.

Не менш суперечливою виявилась і “Постанова про інфекційні захворювання” 1860 року. Занепокоївшись поширеністю венеричних хвороб серед військових (приблизно кожний третій солдат або матрос були носіями захворювань, що передаються статевим шляхом), уряд ухвалив низку законів, що дозволяли арештовувати, обстежувати, утримувати та лікувати підозрюваних у проституції жінок, які проживали в гарнізонах і портових містах. За відстежування та арешти жінок відповідала поліція в штатському: якщо поліцейський стверджував, що затримана ним жінка була вуличною повією, то її могли примусово перевірити на наявність венеричних захворювань та протягом кількох місяців утримувати у спеціальній установі – венерологічній лікарні. Від звинувачених у проституції вимагали реєструватися та проходити в майбутньому регулярні огляди. У разі відмови жінкам загрожувало ув’язнення. Такі законодавчі ініціативи викликали узгоджену феміністичну за настроєм контр-реакцію, що вимагала їхнього скасування. Громадські діячки Флоранс Найтінгейл та Джозефін Батлер стверджували, що постанови не лише несправедливі (адже чоловіків перевірки, лікування та ув’язнення не стосувались), більше того – вони є актом згвалтування державою жінок, які просто могли опинитись не в тому місці не в той час: адже звинувачення грунтувалось на словах одного поліцейського.

                          Флоранс Найтінгейл (ліворуч) та Джозефін Батлер (праворуч)

Безсумнівно, примусовий медичний огляд був блискавичним і травматичним. Гінеколог Вільям Актон писав 1870 року: “…огляди проводяться дуже швидко. Протягом години сорока п’яти хвилин я допоміг провести ретельний огляд із [вагінальним] дзеркальцем 58 жінок”.

Це менше, ніж дві хвилини на огляд однієї жінки. Актон не бачив жодної проблеми у цих доволі однобоких і агресивних законах і вважав, що їх треба поширити на всю країну: “хоча полишити питання моралі та релігії на розсуд індивіда є дуже важливим кроком для держави, важко серйозно погодитись із тим, що залишати турботу про запобігання інфекційним хворобам недобачливим і розпусним – хороша ідея”.

Кампанія проти цих постанов була успішною: 1883 року їхню дію було призупинено, а 1886 – анульовано (багато документів зберігаються зараз у Жіночій Бібліотеці в Лондоні, якій останнім часом погрожують закриттям). Але в Кембриджі утримання жінок продовжувалось: адже спеціальний закон 1825 року наділяв університети неймовірними повноваженнями. “Постанова про краще зберігання миру та порядку в університетах Англії” наділила Прокторів ¹ Оксфорда й Кембриджа ледь повноваженнями приватної поліції. Одним із їхніх обов’язків було патрулювання вулиць міста, видивляючись жінок, які можуть мати сексуальні зв’язки зі студентами. Заарештовану Проктором жінку відводили до робітного будинку ², де утримували доти, доки проректор особисто не вирішував її подальшу долю: відпустити чи ув’язнити (максимум на кілька місяців). Для жінок, що потрапили в таку ситуацію, законом не було передбачено права оскаржити рішення (але були й випадки, коли жінки самі шукали арешту – у надії безкоштовної перевірки на венеричні хвороби, як довела Джанет Освальд).

                           Робітний будинок Кембриджа

Кембриджська система надихала багатьох прихильників “Постанови про інфекційні захворювання” й пережила навіть скасування багатьох національних законів у сфері охорони здоров’я. Через утримання у робітному будинку пройшли тисячі жінок. Аж поки ввечері 1891 року 17-річну Дейзі Хопкінз не було затримано Проктором за розмови із одруженим студентом містером Расселом. Її відправили в робітний будинок і засудили до 14 днів ув’язнення. Проте звільнили вже на десятий день, коли Суд Королівської Лави постановив, що її ув’язнення незаконне. Звісно, це була формальність, адже не було дотримано офіційної процедури обвинувачення. Хокінз, вирішивши захистити своє ім’я, подала на Проктора в суд, вимагаючи 1000 фунтів за завдану їй шкоду. Громадські збори міста Кембридж висловили обурення і роздратування подібною політикою університетської адміністрації по відношенню до місцевих жителів. Хоча Хопкінз і програла справу (до речі, на суді весь час детально розбирали її “моральні якості”), цей інцидент привернув неймовірну увагу медіа, які жваво підтримували Дейзі. Навіть Нью-Йорк Таймз надрукувала кілька колонок про цю історію.

Публічний гнівний протест призвів до того, що 1894 року, майже через десять років після відкликання “Постанови про інфекційні захворювання”, в університетів забрали повноваження “арештовувати та висилати хтивих жінок”. А 1901 року робітний будинок, де обвинувачуваних утримували до винесення рішення про їхню долю, було зруйновано.

Переклад – Дафна Рачок

Джерело