Пітер Аґлтон
Як і більшість людей мого покоління, я виріс у родині, де тато перемикав канал тільки-но по телевізору починали показувати щось “непристойне”. Тато відцензуровував і фільми про дику природу, де тварини займалися сексом, і серіал “Carry On”.
Сьогодні нав’язувати дітям таке лицемірне незнання здається нам просто смішним, особливо зважаючи на те, наскільки відверто сексуалізовано певні аспекти життя.
Проте, попри повсюдну сексуальну образність та наше (на перший погляд відкрите) ставлення до сексу, сексуальний досвід багатьох наших сучасників усе ж таки доволі шизофренічний. З одного боку, поп-культура дуже сильно просякнута сексуальним, з іншого – купа людей досі почуває себе незручно й незатишно, коли йдеться про секс.
Із того часу, коли мій тато вирішував, що саме по телевізору дивитимуться його діти, пройшло вже більше, ніж півстоліття. Але ми досі так і не змогли досягти того, щоб бути із сексом на “ти”: безпечно й відверто про нього говорити, насолоджуватися повагою до партнера/партнерки у сексуальних стосунках.
Достатньо лише побіжно кинути оком, щоб зрозуміти, що ми не лише не дбаємо про себе – ми також не навчаємо наступне покоління, як зробити своє сексуальне життя безпечним і насолоджуватися ним. У ці, на перший погляд вільні, часи ми досі сподіваємося, що про секс-освіту подбає хтось інший. Тим часом, рівень захворювання на хламідіоз серед австралійської молоді є небезпечно високим. Приблизно один із двадцяти австралійців віком від 15 до 24 років хворий на хламідіоз, що є потенційною причиною безпліддя. Протягом останніх років також стабільно зростає рівень захворювання на гонорею, так само збільшується й кількість діагнозів ВІЛ.
Ця ситуація, здається, натякає, що час освіжити в пам’яті повідомлення про “безпечний секс”. Звісно, це повідомленння частково замовчує факт те, що наша сексуальність та емоції нерозривно пов’язані. Попри всі численні фізичні ризики небезпечного сексу (включно із захворюваннями, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ) і небажаними вагітності), особистий емоційний вимір сексуальності є не менш важливим.
Якщо ми прагнемо зменшити дійсно пригорломшливі рівні ЗПСШ, подолати подвійні стандарти щодо сексу, які заохочують чоловіків і засуджують жінок, покінчити із сексуальними на ґендерними домаганнями в школах, у спорті та на вулиці – то варто поглянути, що саме нам подають у якості “секс-освіти”.
Міжнародні й австралійські дослідження на цю тему можуть розповісти доволі багато про те, що працює і що – ні. Сподіваюсь, зайве розповідати, що зашореність, котру нав’язав мені мій тато а йому – його, не працює. Замість дозволити відкрито говорити про секс і стосунки, вони зробила тільки гірше, адже я був абсолютно не готовий до ситуацій, із якими довелося стикатись пізніше.
Один із улюблених аргументів проти секс-освіти стосується того, що розказуючи молоді про секс, ми заохочуємо спробувати ним зайнятися. Звісно, цей аргумент не витримує перевірки реальністю.
Також, ми вже знаємо, що секс-освіта, заснована на твердженні про необхідність утримання, зовсім не зменшує відсоток негативних наслідків сексуального досвіду: ЗПСШ або небажаних вагітностей. Американські дослідження останніх років стверджують, що вищий відсоток підліткової вагітності зустрічається саме серед молоді, чия секс-освіта ґрунтується на ідеї утримання.
То якою має бути ефективна програма з секс-освіти? Одним із варіантів може бути програма, заснована на “сексуальній грамотності”: забезпеченні доступу до зрозумілої інформації, котра допоможе зберегти сексуальне здоров’я та емоційний комфорт.
А чия це все-таки відповідальність, створити чесніший світ, де ми будемо ставитися до одне одного з повагою, якою б не була наша сексуальна орієнтація і наш ґендер? Відповідь проста: відповідальність не має лягати окремо на плечі батьків, шкіл, держави, медіа чи однолітків; усі вони мають долучитися до цього.
Секс-освіта, у відповідній формі, має починатися з дуже раннього віку. До розробки шкільних програм, до викладання у школах потрібно залучити експертів із питань сексуальності. Щодо здоров’я, то програми секс-освіти у школах повинні мати чіткі та зрозумілі цілі. Діти мусять також не забувати про гідність і повагу одне до одного. Школярі мають комфортно почуватись у класі. Ключ до успіху також і в досвідчених викладачах, мотивованих викладати програми секс-освіти. Список можна продовжувати й далі.
Загальні програми секс-освіти мають дозволити молоді не губитися в питаннях щодо свого сексуального здоров’я, зокрема в питанні, чи варто починати сексуальне життя і коли. Поінформована молодь, насправді, може не поспішати з першим сексуальним досвідом. Що важливіше, серед поінформованої молоді набагато вищий відсоток тих, хто використовує презервативи.
На жаль, сучасна програма секс-освіти, котру ми маємо в Австралії, підтримує більше ситуативний підхід. Саме внаслідок подібного ставлення багато хто лишається непідготовленим до впевнених і безпечних розмов про секс у світі, який ним просякнутий – такий-от парадокс. Секс-освіта в австралійських школах фрагментарна й непостійна, багато шкільких відділень залишає секс-освіту на відкуп іншим школам, аби не втручатись у питання, що саме викладати (якщо взагалі викладати). Батьки хвилюються, як варто говорити про секс зі своїми дітьми. Діти хочуть прямоти й чесності! Звісно, важливим джерелом підтримки можуть бути викладачі, але багато хто з них не відчуває себе впевнено, коли йдеться про розмови на тему сексу і стосунків. Тим часом процвітають гомофобське цькування та секстинг. Але ми знаємо, як і що можна змінити на краще. Варто почати, наприклад, із загального обговорення, щоби переконатися, що справді знаємо.
Переклад: Дафна Рачок
Джерело