Найчастіші коментарі на феміністські пости – і мої відповіді

Передмова редакції “Товаришки”: Проект “Щоденний сексизм” було засновано у квітні 2012 року англійською письменницею та феміністкою Лорою Бейтс. Вона просто почала збирати й постити онлайн історії різних жінок з усього світу; історії про переживання щоденного сексизму. На думку Бейтс, такий проект допомагає жінкам перестати боятися говорити про свій травматичний досвід, а також спростовує ідею, що боротьба за гендерну рівність вже втратила актуальність. Надіслати свою історію може будь-хто: не важливо, багато чи мало ви хочете сказати, не важливо, чи підпишетесь ви справжнім ім’ям чи використаєте псевдонім – головне, на думку засновниці та волонтерок/ів проекту, що ви знайшли в собі сили поділитися історією, надихаєте інших своїм прикладом та знову доводите, що сексизм, на жаль, існує, і що нам всім необхідно працювати далі, щоб змінити цей світ і себе на краще.

Відтоді, як я заcнувала проект “Щоденний сексизм”, я писала про приклади поганого поводження, з якими стикаються жінки: від окликів на вулицях до насильства. З майже заспокійливою регулярністю під статтями щоразу з’являються одні й ті самі критичні коментарі. Тому, як мінімум, щоб зекономити час, ось моя відповідь на них.

Журналістка Хелен Льюїс в 2012 році мудро написала, що “коментарі до будь-якої статті про фемінізм пояснюють, чому він потрібний”. Судячи з мого досвіду, вона мала рацію. І справа тут не лише в обурливих погрозах, мізогінних образах тощо, які підреслюють важливість руху. Це також і більш витончені реакції; заперечення й виклики, котрі часто повторюються знову і знову й доводять, чому дописувачки-феміністки праві. Щоб дати декому з цих героїчно стійких критиків сатисфакцію, ось відповіді на найчастіші коментарі, які я отримувала.

“Це не є специфічним для жодного гендера.”
Про цих коментаторів я волію думати, що вони швидше по-милому наївні, аніж свідомо глухі. Тому що, звісно, якби вони поглянули хоча б на мізерну частину статистичних даних (часто наведених у статтях, під якими вони лишають коментарі), то усвідомили, що ці проблеми – домагання, сексуальне насильство, дискримінація на робочому місці – є дійсно дуже гендерованими.

“Чудово. Ви окреслили проблему, яку вже до вас окреслили мільйон разів. Яке ваше вирішення?”
Я жахливо себе почуваю, нав’язуючи ще одну статтю про сексизм цьому бідному, оточеному з усіх боків читачу… Звісно, статті, що висвітлюють проблему, не обов’язково є вирішенням самі по собі. Але коли я тільки почала “Щоденний сексизм”, то щоразу наштовхувалась на одну й ту саму реакцію: “Сексизму більше не існує”. Неможливо почати боротися з чим-небудь, не змусивши людей спершу усвідомити, що проблема існує.

“Чому ви ниєте про це, коли у світі є важливіші речі?”
Дивовижно, наскільки рідко ця критика спрямована, скажімо, на футбольних оглядачів, або на авторів/авторок легкосердих творів про DIY або вигулювання собак. Цікаво, що фактично лише жінками намагаються керувати криками: “Десь іще все ще гірше, тому вважай себе щасливицею”. Існування зґвалтування та інших форм сексуального насильства не нівелює досвід тих, хто піддається дискримінації на робочому місці або домаганням на вулиці; ніхто не каже поліції перестати розслідувати шахрайство, доки вони не розкрили усі вбивства. Припущення, що жінки у Великобританії не мають на що скаржитись, є просто-напросто хибним: тут щороку 85 тис. жінок стають жертвами зґвалтування, і більш ніж 400 тис. зазнають сексуальних нападів. У середньому щотижня більше двох жінок стають жертвами вбивств, котрі вчиняють їхні нинішні чи колишні партнери. І, можливо, найважливішим є те, що прихильники цього аргументу відмовляються бачити зв’язки між цими різними формами утисків і насильства. Якщо нам не дозволено кидати виклик менш значущим формам домагання й дискримінації, ми створюємо прецедент, щоби поводитися з жінками як з громадянами другого сорту.

“Я не знаю, чи можливо змінити цих людей”.
Скоріше за все, на думку сексистів і інших кривдників, навряд чи можна вплинути за допомогою блогу. Але багато чоловіків казали мені, що ці статі спонукали їх переосмислити сексистську поведінку, яку вони раніше вважали невинною.

І я вірю, що існує критична маса людей, які не могли б і подумати вчинити такий напад, але не знають, що таке буває. Якщо ми зможемо достукатися до них і відкрити їм очі на проблему, вони з більшою імовірністю почнуть діяти і долучаться до її вирішення. Можливо, батько прочитає одну з цих статей і буде попереджений, що важливо говорити із своїми синами про повагу до жінок. Можливо, одну з цих статей прочитає жінка, якої домагалися, і зрозуміє, що вона має право повідомити поліцію про цей інцидент.

“Якщо якийсь чоловік спробує лапати мене, він отримає удар ногою туди, куди він дуже не хоче його отримати.”
Я розумію, чому хочеться подібним чином коментувати статті про домагання й мацання, дійсно розумію. Це дуже засмучує – читати про людей, які піддаються насильству, і запропонувати у відповідь пораду – це природна людська реакція. Однак відповіді такого типу не враховують емоційний та фізичний удар, якого зазнаєш, коли до тебе чіпляються або на тебе нападають. Жертви постійно повідомляють, що відчували себе паралізованими від шоку чи страху. Порадами, як повинні були б реагувати жінки, ви (хоча й ненавмисно) звинувачуєте жертву в тому, що на неї напали.

“Ми всі можемо казати: “В першу чергу чоловіки не повинні так робити”, – але це те  саме, що я залишу свій автомобіль відчиненим із ключами всередині й казатиму: “Люди не мають грабувати”.
Ні, не те саме. По-перше, немає надійного способу запобігти нападу – 90% ґвалтівників знайомі зі своїми жертвами, тому ці старі заїжджені історії, що не треба одягати короткі спідниці або ходити по вулиці пізно вночі – маячня. По-друге, ми маємо зупинити зловмисників, а не розказувати жертвам, як вони мають поводитись. По-третє, це надзвичайно образливо для переважної більшості чоловіків – припускати, що вони від природи дикуни й завжди атакуватимуть жінку, коли матимуть таку можливість. Чому ми повинні відпускати зловмисників з гачка тільки “тому що біологія”?

“А як щодо вигороджування реклам, які зображують чоловіків неосвіченими ідіотами?”. Невже ви дійсно вірите, що чоловікам ніколи не роблять непристойних пропозицій і ніколи не обмацують їх на роботі?”
Ні. Взагалі-то проект “Щоденний сексизм” приймає й публікує записи також і від чоловіків. Так, існують окремі приклади реклами й медіа, котрі роблять негативні та негідні узагальнення щодо чоловіків. Але більшість статей, котрі я пишу, про жінок та їхній досвід, який стосується гендерної нерівності. Чому? Тому що жінки стикаються з гендерною нерівністю набагато частіше за чоловіків. Ця нерівність, як правило, є набагато суворішою, ніж та, з якою стикаються чоловіки. А через структурну, вкорінену нерівність в суспільстві, в якому ми живемо (економічну, професійну, соціальну), випадки сексизму, які переживають жінки, як правило, мають значно глибший вплив на їхнє повсякденне життя.

“Я не знаю нікого у своєму офісі, хто поводився б подібним чином”… “Я просто не можу повірити, що таке трапляється регулярно”.. .“Я ніколи не працював там, де б таке відношення толерували”…
Не дуже несподівано, що багато чоловіків-коментаторів не бачили випадків сексизму або дискримінації на власні очі. Ґвалтівники та інші кривдники часто користуються моментами ізоляції: безлюдним підземним переходом або ж порожнім офісом. Жертв примушують мовчати, і це означає, що багато з них ніколи не розказують нікому про свій досвід. Це проблема, яка непропорційно сильно зачіпає жінок, тому, звісно, чоловіки з меншою ймовірністю могли бачити, як це відбувається – але це не означає, що проблеми не існує. Ви можете й далі припускати, що її немає, тому що ви ніколи цього не бачили, але на противагу цьому є жахливий обсяг доказів. Чи не було би простіше просто повірити нам?

“Не думаю, що демонізація всіх чоловіків якось допоможе.”
Дивовижно, як швидко деякі чоловіки (так, не ВСІ чоловіки, не панікуйте) можуть дійти висновку, що будь-яка стаття, котра описує дії меншості, нападає на них. Це не так. Але прибігаючи й починаючи кричати, що не всі чоловіки такі, ви стаєте частиною проблеми. Це той вид захисної реакції, через який так складно говорити про сексизм. Прекрасний спосіб довести, що “не всі чоловіки” сексисти – залучитися до вирішення проблеми: почати можна з того, щоб не нападати на присвячені їй статті.

Переклад: Дафна Рачок
Guardian