Щомісяця на пару тижнів Люсі ставала іншою людиною — страждала від болю та психічних розладів. Ніхто не розумів, чому. Упродовж довгих років вона шукала в Британії лікаря, який зміг би пояснити, що з нею відбувається. У 28 років вона зважилася на гістеректомію — операцію з видалення матки.
«Тоді я щодня прокидалася, відчуваючи, що муситиму прожити день важко. Було таке відчуття, ніби мене гнітив важкий тягар. Якоїсь миті я пішла до лікаря й заявила йому, що я — одержима».
До пубертатного віку Люсі була тихою, привітною й безтурботною дівчинкою. Але з 13 років у неї почалися панічні атаки. Вона стала страждати на тривожність і важку депресію.
Вона завдавала собі поранень і мала різкі перепади настрою. У 14 років вона покинула школу, і її помістили в психіатричну лікарню для підлітків.
«Мені поставили діягноз: посттравматичний стресовий та обсесивно-компульсивний розлад. Також часто згадувався біполярний розлад», — згадує вона.
Однак жоден із цих діягнозів не відповідав циклічній природі її симптомів.
Усе круто змінилося, коли вона завагітніла в 16 років своїм первістком, сином Тобі.
«За кілька місяців вагітности мене випустили з лікарні. Симптоми минули, і я була щасливою. Я дійсно добре почувалася. Моя психіка стала настільки стабільною, що всі дивувалися».
Добре самопочуття зберігалося протягом усієї вагітности й лактації. Та щойно до Люсі повернулися критичні дні, з ними настали й колишні страждання.
Під час вагітности болісні симптоми зникали, і Люсі відчувала себе дуже добре
Кілька років потому Люсі повернулася до навчання, щоби скласти іспити, але періодично впадала в такий розлад, що не могла займатися, й урешті покинула навчання.
Пізніше вона почала готуватися здобути національну професійну кваліфікацію, щоби стати викладачкою. Цього разу Люсі вирішила боротися до кінця, але так і не здобула кваліфікації. Вона покинула навчання за два місяці до його закінчення, коли симптоми стали геть нестерпними.
У 23 роки Люсі знову завагітніла, дочкою Беллою. І знову їй стало значно ліпше, попри те, що їй довелося лягти в лікарню з сильним токсикозом.
Після народження Белли симптоми в Люсі відновилися, посилившись.
Страждання були фізичними (біль у суглобах і м’язах, підвищена чутливість до звуків і сильна втома) та психічними (навʼязливі думки, ірраціональна поведінка, надзвичайна забудькуватість і гнітюче відчуття безнадійності).
«Найстрашнішим для мене було почуття деперсоналізації. Тобто відчуття, що свідомість відокремлена від тіла, ніби я — уві сні. Іноді я не впізнавала близьких людей. Я знала, що повинна знати, хто вони, але їхні обличчя здавалися мені незнайомими», — згадує Люсі.
«Якоїсь миті мені стало так зле, що мій уласний голос почав чутися мені чужим. Я не впізнавала ні свого голосу, ні віддзеркалення в люстрі».
Люсі страждала від суїцидальних думок, через які часто піддавала себе ризику, бажаючи покінчити з життям.
Усе це відбувалося з місячними інтервалами, і ніхто не помічали циклічности, поки Люсін чоловік Мартін якось недбало не висловився, що намагається «тримати рот на замку» напередодні критичних днів у дружини, щоб не дратувати її. Тоді Люсі задумалася про звʼязок місячних із її симптомами.
«Стало зрозуміло, що відбувається. Я знала, що за кілька годин після початку місячних моє самопочуття поліпшиться. Хоча мої менструації завжди були дуже болісними, я дійсно відчувала себе найліпше саме в цей період. Навіть день весілля я вибирала так, щоб мати тоді місячні, бо тільки тоді я почувалася добре», — розповідає Люсі.
Доти Люсі припускала, що гормональні зміни загострювали її проблеми з психікою. Тепер вона стала підозрювати, що саме вони й були причиною всіх проблем.
Озброївшися списом із трьох десятків симптомів та інформацією, яку вона знайшла в Інтернеті, Люсі пішла до свого лікаря. Тоді її запевняли, що вона страждає на післяпологову депресію після народження її доньки, але оскільки Люсі страждала на неї й раніше, вона розуміла, що причина — інша.
Ще в підлітковім віці Люсі почала приймати антидепресанти, транквілізатори та снодійні. Тепер їй також додали антипсихотики.
«Щоразу мені то призначали, то скасовували якісь ліки. Я приймала добрячу дозу антидепресантів. Але я твердила лікарям, що не маю депресії, що зі мною коїться щось інше. Мені здавалося, я божеволію», — розповідає Люсі.
Люсін лікар відіслав її до психіатра, який пояснив їй, що хоча частина її симптомів була повʼязана з психікою, він не може їй допомогти, бо її проблема — фізичного характеру. Коли ж Люсі повернулася до свого лікаря, вона попрохала скерувати її до гінеколога, але той знову скерував її до психіатра.
На цім етапі Люсі довідалася від психіатра, як називається її недуга, — передменструальний дисфоричний розлад (ПМДР), що є тяжкою формою передменструального синдрому (ПМС). Тепер її, нарешті, спрямовано до гінеколога, порадивши «поміркувати про те, щоб назавжди позбавитись від овуляції».
Що ж таке передменструальний дисфоричний розлад (ПМДР)?
Від тяжких ПМС/ПМДР страждають 5÷10% менструюючих людей, і часто ці розлади спричинюються коливанням рівня гормонів.
Дослідження виявляють «генетичний слід» ПМС: хтось успадковує чутливість до коливань рівня гормонів від батьків.
Хоча ПМС/ПМДР зазвичай супроводжуються тілесними стражданнями, саме їхні психічні симптоми (депресія, дратівливість, аґресія) найбільше шкодять людині.
ПМС/ПМДР може проявитися в усіх, хто має критичні дні, однак найчастіше зʼявляється в підлітковому віці, коли місячні починаються вперше, або після 35 років.
Гістеректомія при ПМС/ПМДР відбувається нелегко. Однак фахів*ці кажуть, що пацієнткам, які страждають на ПМС/ПМДР, видалення матки необхідне, щоб уникнути ще більших проблем протягом менопаузи.
Джерело: Nick Panay and Anna Fenton.
Для Люсі це знання було проривом, але лікуючий її лікар не погодившися з діягнозом психіатра наполіг на тому, щоб вона пройшла три альтернативних курси лікування перед тим, як відправити її до гінеколога.
Вона почала приймати різні гормональні контрацептиви, від яких їй тільки гіршало, і щойно закінчувався курс лікування одним антидепресантом, їй прописували інший.
Їй призначали міртазапін, сертралін, прозак, діазепам і снодійні препарати, через які вона наче впадала в заціпеніння й не могла опиратися рішенням лікарів.
«Було вельми тяжко. Я була на дні. Я не могла піти до лікарів, бо я там і двох слів звʼязати не могла. Я не могла вести діялог. А коли моє самопочуття поліпшувалося, я практично не памʼятала, що́ відбувалося напередодні. Усе було як у тумані», — розповідає Люсі.
Люсін чоловік Мартін наполіг на тому, щоб вона повернулася в клініку та спробувала потрапити на прийом до іншого лікаря. Урешті-решт вона зустріла того, хто визнав, що жоден із випробуваних варіянтів лікування не спрацював, і скерував її до гінеколога.
Вирішальний прийом у гінеколога стався за рік по тому, як у Люсі діагностували ПМДР. Їй прописали уколи, які їй повинні були робити щочотири тижні, щоби блокувати виробництво гормону естрогену в її організмі.
Це мусило штучно помістити її в менопаузу. Ефективність уколів підтвердила би поставлений їй діягноз.
Перші два тижні Люсі страшенно мучилася, бо загострювалися найважчі з її симптомів. Але по цьому, коли вона вже чекала чергового щомісячного «удару», їй раптом стало добре. Ліпше, ніж коли завгодно за попередні десять років.
«Раптом усе змінилося… всі симптоми зникли, — згадує вона, — Я навіть не всвідомлювала, як сильно я страждала, поки мене не відпустило».
Наступні два місяці вона якимось дивом позбулася потреби в препаратах, котрими лікувалася з підліткового віку.
На вторинному прийомі в гінеколога за пʼять місяців рятівних уколів їй підтверджено діягноз ПМДР. І запропоновано остаточний план перемоги над недугою — гістеректомію, тобто операційне видалення матки.
До цього моменту Люсі була на 100% упевненою, що хоче народжувати ще. Але тепер вона всвідомила, наскільки хитким було це бажання.
«Це було дійсно важливим для мене, але я розуміла, що нова вагітність означатиме припинення уколів, повернення місячних і всього, що з цим повʼязане. Це було нестерпно. Я гадала, що не зможу пройти крізь усе це знову. Я боялася, що не витримавши покінчу з собою. Було дуже страшно», — пояснює Люсі.
Коли вона обміркувала з чоловіком план зробити гістеректомію, він підтримав її, але застеріг, що вона може в майбутньому пошкодувати про своє рішення, яке означатиме не тільки те, що вона більше не зможе народжувати, але й те, що в неї в такому молодому віці почнеться менопауза.
Люсі теж через це непокоїлася, але коли вона подивилася на список симптомів, від котрих страждала всі ці роки, виявилося, що їхня кількість зросла до 42.
«Подивившись на все це, я зрозуміла, що маю тільки один вихід. Тоді я вже знала, чим є нормальне життя. Раніше я навіть не знала, що́ це таке. Мартін теж помітив переміну в мені й у нашому сімейному житті на ліпше. Було так добре».
Мартін, Тобі, Белла й Люсі
Поки Люсі звикала до свого рішення, болісні симптоми почали потроху повертатися до неї.
«Симптоми почали повертатися один за іншим. Це дуже лякало, і я знову почала думати про суїцид. Я шалено потребувала уколів. Я знала, що вони допомагали раніше, але зненацька й вони перестали діяти. Я почала просити їх робити мені все раніше й раніше протягом місяця. Я була немов залежною», — розповідає вона.
Люсін гінеколог пояснив їй, що уколи не могли втратити ефективність, і, що, можливо, причина є в тім, що її діягноз було поставлено хибно. Довелося їй припинити курс уколів і повернутися до гормональних контрацептивів.
«Я думала, що більше так не зможу. Я радше помру, ніж повернуся до колишнього життя».
Медсестра, котра давно робила Люсі уколи, порадила їй звернутися до іншого лікаря. Той погодився скерувати Люсі до фахівця, про котрого вона багато чула, з лондонської лікарні Челсі й Вестмінстера.
За кілька місяців Люсі, нарешті, потрапила на прийом, під час якого розповіла лікарю про свій досвід останніх пʼятнадцяти років. Коли вона сказала, що уколи перестали діяти, він заспокоїв її тим, що це — звичайно в такій ситуації.
Люсі запропонували робити уколи щодесять тижнів замість щочотирьох, і якийсь час це діяло настільки ефективно, що гістеректомія почала здаватися необовʼязковою.
Пізніше в неї настали проблеми, повʼязані з тимчасовою менопаузою, в яку її ввели уколами. Зокрема, її кісткова тканина втрачала щільність. Це часто призводить до остеопорозу — системного захворювання скелета, яке знижує міцність кісток.
Їй призначили замісну гормональну терапію, але від неї Люсі тільки погіршало.
Тоді вона прийняла остаточне рішення. У грудні 2016 року в віці 28 років їй зробили гістеректомію.
Люсі після гістеректомії в лікарні
Доти вона часто запитувала себе, чи дійсно це — єдине слушне рішення.
За рік після операції, попри періодичні мігрені, Люсі вдалося зробити більше, ніж за попередні десять років. Вона здобула кваліфікацію й тепер працює помічницею викладача, виконуючи працю, для якої, як їй здавалося, вона ніколи не буде достатньо здоровою.
«Мені досі важко повірити в те, що відчуватиму себе так завжди», — зізнається Люсі.
Вона не шкодує про втрачені роки: «Урешті-решт я ж перемогла. І мені пощастило, що це було чимось, що піддавалося лікуванню, і на моєму шляху траплялися правильні люди. Я знаю, що, коли я була молодшою, мої симптоми були повʼязаними з ПМДР. У цьому я не сумніваюся. Просто тоді цей діягноз ще не був так поширений, як нині».
«Люди просто відмахувалися, кажучи, що в усіх буває ПМС, але моя проблема була в іншому». Люсі шкодує, що лікарі не сприймали її всерйоз після народження другої дитини, коли її стан став просто нестерпним.
«Мені так прикро, що мене ніхто не слухали раніше. Якщо ви почуваєте себе так само, як я тоді, то маєте напевно величезні проблеми зі здоровʼям».
Операція позначилася не тільки на житті самої Люсі, але й на житті навколишніх людей. Її чоловік Мартін, музикант, тепер може більше працювати, бо Люсі може приділяти більше часу дітям. Тобі вже досить дорослий, щоб зауважити поліпшення в своєї матері.
Люсі сподівається, що Белла не памʼятає її такою, якою вона була до лікування від ПМДР. Тепер їхня родина стала щасливішою.
«Невже люди так живуть завжди? Вони ж навіть не уявляють, наскільки їм пощастило. Я ніколи не зможу приймати таке життя як належне», — каже Люсі.
Переклад: Міхась Мінчэнка