Ми знаємо, що наше сьогодення – “культура згвалтування”, так? Добре, що ми хоча б маємо слово на позначення цього явища. Так само, як і виникнення в 1970 роках терміну “сексуальне домагання”, більш недавній додаток до нього – “культура згвалтування”, стійко закріпились у нашому щоденному лексиконі, даючи нам змогу описувати випадки, які до цього були б названі просто “життям” або “так як є”. І я не знаю, як ви, а я справді всюди (фільми, новини, музика, розмови про виховання дітей, щоденні поїздки в метро) зустрічаю приклади цього. Приклади культури згвалтування, яка є нашою повсякденною культурою. Але хіба не час почати це змінювати?
Скажіть мені, що я можу зробити, аби втекти від розмов про культуру згвалтування? Звісно, навколо мене повно обговорень про те, чого не варто робити – тобто про те, як виглядає культура згвалтування. Але я настільки рідко натикаюся на блоги, статті чи просто дискусії різного кшталту про те, що ж я маю робити – тобто про те, як же ж виглядає культура згоди. Невже згвалтування настільки всеохопне, що більшість із нас не може навіть уявити культуру згоди?
Що ж до мене, то я не була здатна помислити, як може виглядати культура згоди, аж поки не відчула її на власному досвіді. Маючи цей досвід, я відчуваю потребу поділитися своєю історією, щоб інші могли спробувати уявити її так само.
Нещодавно, я брала участь у спеціальному танцювальному табору для відпочинку у північному Вашингтоні. Це було, напевно, найбільш хіппансько-божевільне та контркультурне місце, де є будь-коли була. Табір проходив у розкішному місці: ліс, скелі та величезне прісноводне озеро. Більшість людей провела більшість свого часу купаючись голяка та відпочиваючи біля озера. Але ще на таборі було кілька занять, воркшопів і дискусій на теми дотичні до гендеру й згоди.
Коли я приїхала у цей хіппанський рай, один хлопець викликався допомогти мені розгрузити авто. Він представився і я відразу впізнала його. Два роки тому, ми вже бачилися на щотижневих зустрічах танцювального клубу, коли я подорожувала Вашингтоном зі своїми друзями. Я пам’ятаю, що ми з ним танцювали і що наш “танцювальний зв’язок” був таким виразним, що мене це навіть налякало. Налякало, бо я пам’ятаю, що перестала ходити на ці зустрічі, так і не обмінявшись із ним контактами. Ввечері на таборі ми, звісно, танцювали знову. Танцювати із ним – це сповнювало мене неймовірною радістю, але в той же час в голову закрадались сумніви та опасіння щодо безпеки та довіри. Це як їхати на мотоциклі позаду когось. Двох років, що ми з ним не бачились, наче не було.
Наш “танцювальний зв’язок” знову наче перетворювався на щось інше, щось більше, як це іноді буває. Це було саме те, чого я боялася і через що втекла два роки тому. Я знову відчувала ту “хімію”, знала, що це може розвинутись і боялась можливих наслідків. На той момент мені не хотілось сексу ані з ним, ані із кимось іншим, тому я вирішила не ворушити мурашник. Але наш танцювальний зв’язок на разі переходив у сексуальну площину. Я це відчувала. Хоча ми вже закінчили танцвати, жоден із нас не поспішав йти. По мені наче проходив струм і от-от виросли б крила. Наші обличчя були близько одне до одного, ми дихали в унісон – це був саме той ідеальний момент, який так часто змальовують усі фільми. Я знала, що це станеться – класичний перший поцілунок наче з мрії. Але насправді сталося щось більш, ніж дивовижне. “Ребекка, я хотів би тебе поцілувати”.
Дуже зненацька. Ніхто ніколи не питав, чи можна мене поцілувати, окрім тих моментів, коли я просто фізично відстороняла обличчя, унеможливлюючи поцілунок. “Вау…” – думала я. “Він справді питає про згоду!” І на щось настільки “неважливе” як поцілунок. І ця форма запитання – “Я б хотів тебе поцілувати”. Я почувалась бажаною, але не змушеною. І це не псувало чарівності моменту на відміну від незручного й недолугого “Можна тебе поцілувати?” Це змусило мене задуматися: у мене був острах, що поцілунок може буде витлумачено як згоду на секс. Але, чорт, я дуже хотіла поцілувати його, і тому, затамувавши подих, відповіла коротким “ок” та притулилася ближче. Поцілунок був неймовірним. Я наче розтанула. Але було так класно бути готовою до цього – не було ніякого шоку “ой, ми зараз цілуємось”. До того ж, я знала, що обидва з нас насправді хочуть цього, а не “просто так склалось”.
Все ж таки, я згодом відсторонилась, адже не хотіла вводити його в оману, що ми матимемо секс (особливо зважаючи на відкрите до сексу місце на кшталт хіппанського раю, де ми були). Я настільки сильно інтерналізувала культуру згвалтування, що очікую, що чоловіки будуть заперечувати мені, коли я намагаюсь ствердити свої сексуальні кордони (sexual boundaries). Зазвичай, я роблю це дуже вміло, і мені хотілось би вірити, що зрештою їх поважатимуть. Але іноді я вирішую запобігати появі ситуацій, де б мені доводилось їх стверджувати.
Із подібними думками в голові, я забралася додому, від неймовірно гарячих поцілунків назад у реальність.
Наступного дня ми з ним випадково зустрілись на озері. Я тоді досі не вирішила, чи хочу я якось продовжувати відносини з ним, і якщо так – то як саме. Чесно кажучи, я планувала просто забити на цю ситуацію й ігнорувати її, у найкращих традиціях боягузтва. Але він легко заговорив зі мною на незручну для мене тему:
“Те, що ти сказала, що хочеш поцілунку, вчора вночі…”
“Ага?”
“Просто я все ж таки відчував, що може це був не найкращий для тебе момент. Іноді ти виглядала наче хочеш цього, а іноді – наче все-таки ні…”
Чорт, він слідкував за моїми реакціями! Культура згвалтування навчила мене, що чоловіки просто “хочуть сексу”, відповідно, я була так здивована, що він пішов на ризик, відверто питаючи мене. Слідкувати за реакціями партнера-патрнерки, питати – частина культури консенту, якою так легко знехтувати. Легко подумати, що “я вже питав(питала) про це. Він(вона) сказали “ок”, попри те, що мова тіла чи інші знаки вказують на протилежне.
Я сказала, що він не помиляється. Він не міг зрозуміти мене, бо мені самій було важко розібратися у своїх відчуттях. Мені справді подобалось цілуватись із ним, але я побоювалась, що це буде сигналом згоди на секс, якого мені не хотілось. Він сказав мені, що розуміє мене, бо й сам не шукає сексу. І що ми просто можемо проводити разом час із поцілунками та обіймами. Ого! Культура згвалтування обманула мене цього разу. Він не хотів сексу. Я була так рада, що він заговорив зі мною, адже тепер я могла не боятися нічого та продовжувати насолоджуватись поцілунками.
Найбільш божевільна частина цієї зустрічі – те, що під час цієї розмови ми обидва були повністю голі. Божевільна хіпанська місцина із озером, ми щойно закінчили плавати… Це просто був ідеальний час для розмови. І нам не заважала оголеність. І завдяки йому я почувалась комфортно під час насправді незручної розмови. Оголена.
Я просто шаленію від цього досвіду. Це перший раз, коли я побачила практики згоди так чітко окресленими. Я хочу використати цей досвід надалі. Хочу взяти всі аспекти цієї зустрічі (окрім, можливо, оголеності) й перенести їх із контркультури в мейнстрім.
Наступного разу, коли я захочу когось поцілувати, я скажу щось на кшталт “Я хотіла б тебе поцілувати” або “Чи не хотів би ти, щоб я тебе поцілувала?” аби показати, якою неймовірно сексуальною може бути згода.
Якби фільми та серіали показували перший поцілунок, де б одна зі сторін казала “Я б хотів(хотіла) тебе поцілувати” і чекала б на вербальну або тілесну відповідь від іншої сторони, наскільки б іншою могли бути наша культура?
Поки ж ми можемо показати іншим, як виглядає культура згоди, моделюючи її самі. Щоб більше людей змогло побачити це і допомогти втілити мрію в життя.
Переклад: Дафна Рачок
Джерело
Супер історія)